РОЗДІЛ 2
ПРАГМАТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ
ВИСЛОВЛЕНЬ ВІДМОВИ
2.1. Концептуальний апарат дослідження прагматичного потенціалу висловлень відмови
Відомо, що комунікативно-прагматична теорія, існуюча на сучасному етапі свого розвитку як теорія мовленнєвих актів (ТМА) і теорія мовленнєвої інтеракції, сприяє виявленню та інвентаризації різнорівневих засобів вираження інваріантного змісту комунікативних дій та їх контекстно-функціональної варіативності. Ізольовані мовленнєві акти, які постають квантами спілкування [69: 3], є комунікативно аморфними, не будучи вплетеними в процес спілкування та соціальної взаємодії. Саме на прагматичному рівні мовленнєві акти розкривають потенціал своїх функціонально-системних властивостей [15; 44; 92; 234; 254; 260; 340].
Дослідження прагматики висловлень передбачає всебічне виявлення змістового боку мовленнєвого акту з урахуванням елементів інтенційного, іллокутивного, дейктичного, пресупозиційного, імплікативного, інформаційно-модального, оцінно-експресивного, пост-іллокутивного планів [261: 11].
Звернення до прагмалінгвістики при вивченні висловлень відмови допомагає розкрити соціальну природу та актопрактичні завдання [121: 37] словесної дії відмови, встановити причини, що обумовлюють появу ВВ на дословесному рівні, задати набір параметричних ознак, що визначають самобутність акту відмови, встановити провідну, супутні іллокутивні сили акту відмови та характер їх взаємозв'язку, дослідити вплив конситуації на реалізацію позамовної пропозиції ВВ - "небажання мовця виконати адресований йому запит", одним словом, виявити ті чинники, які визначають комунікативну дієвість акту відмови.
Власне концептуальний апарат прагмалінгвістики дає можливість відповісти на запитання, чому практичний смисл висловлень не витікає із значень семантичної структури, і як слухачу вдається виявити небуквальний смисл повідомлення та розшифрувати імплікатури [74: 15; 106: 13].
Прагмалінгвістика, моделюючи комунікативну ситуацію, залучає такі компоненти, як комуніканти, предмет мови, обставини, ціль і результат мовленнєвої дії. Предмет мови репрезентується типовими одиницями спілкування, елементарною з яких є мовленнєвий акт. Його, погоджуючись із В. В. Богдановим [44: 38], розуміємо як дію виголошення мовцем деякого висловлення, побудованого за правилами певної мови, з властивим йому пропозиційним змістом, іллокутивною функцією та орієнтованого на адресата, і також як мовну одиницю, що утворилася у результаті інтенційної спільності змісту комунікативного акту [14; 95: 141]. Ми визнаємо точку зору ряду лінгвістів [192; 223; 244] щодо доречності позначення словесного відрізку терміном акт у площині прагматичного аналізу, оскільки, по-перше, всяке мовлення є дією; по-друге, мовленнєвий акт постає двостороннім процесом, що охоплює говоріння та водночас протікаючі процеси слухового сприйняття та розуміння почутого і сказаного; по-третє, висловлення є одиницею реченнєвого рівня, призначеного для опису мовних засобів, що вживаються у процесі спілкування. Висловлення у прагматичному розрізі виступає лексикалізованим конституєнтом мовленнєвої одиниці - акту, сутність якого визначається поняттями пропозиції та цілепокладання. Тобто, мовленнєвий акт уявляється мінімальною одиницею актуалізації авторського наміру мовними і позамовними засобами. Отже, основними характеристиками мовленнєвого акту слід вважати інтенційність, пропозицію та конвенційність.
Інтенційність є обумовлюючою підвалиною будь-якого мовленнєвого відрізку. Услід за В. Куммером [360: 100] визначаємо інтенцію як особливе прагнення (Einstellung) мовця до того, чого він хотів би досягнути своїм актом промовляння, впливаючи на адресата заради зміни поведінки (словесної чи соціальної) останнього. Тобто, інтенція є згустком авторського задуму, наміру, мотиваційною стадією комунікативного процесу, яка визначає відбір і комбінацію мовних одиниць для її вираження. Таким є розуміння інтенції Дж. Серлем і Д. Вандервекеним у її визначенні поняттям дословесної іллокуції [383: 27].
Серцевиною структури мовленнєвого акту є іллокуція - втілена у дієслові ціль промовляння. Суттєвим моментом ословесеної іллокуції є "відкрита інтенція", той намір автора, який адресату належить розпізнати [257: 134].
Функція мовленнєвого акту визначається цільовим компонентом семантики дієслова [325: 27]. Якщо іллокутивна сила висловлення передається експліцитно дієсловом, то воно водночас є і іллокутивним, і перформативним. Проте низка позамовних цілей не має перформативного дієслівного оформлення, тоді іллокутивна сила висловлення репрезентується вивідною з усієї мовленнєвої одиниці іллокуцією, розпізнання якої обумовлене правильним прочитанням конвенцій спілкування. Під конвенціями розуміють умовно прийняті та узуально закріплені у кожному конкретному соціумі правила та форми мовлення, подані у вигляді схем, стереотипів, пресупозиційних алгоритмів, які стають релевантними у певній ситуації та супроводжують намір автора, втілений в іллокутивну силу висловленого [192: 90]. Тобто, конвенції мисляться тим вертикальним контекстом та соціальною інформацією, що формує смисл висловленого і забезпечує ефективність перлокуції.
Базовою і дескриптивною частиною будь-якого висловлення й акту є пропозиція, як відчленований від суб'єктивного змісту показник судження [244: 157] і абстраговане від модальності відтворення фрагменту дійсності. У мовленнєвому акті пропозиція постає не граматично (як семантична структура, яка здатна отримувати істинне значення в ході ствердження), а як конструкт когнітивної ситуації відображення факту дійсності, тим відстороненим від суб'єктивного сприйняття референтно-предикативним ядром, що покликане сполучатися з цілепокладанням як модусом актотворіння [368: 30; 383: 223].
Іллокутивна сила, як важливий елемент мовленнєвого акту, подає комбінацію ряду її компонентів: наміру, способу його досягнення, інтенсивності іллокутивної сили, особливостей пропозитивного змісту, умови щирості, індивідуальни
- Київ+380960830922