РОЗДІЛ 2
ВАЛІДНІСТЬ ЗНАННЯ
Знати - означає позначати факти за допомогою суджень таким чином, аби мала місце однозначна корреляція за використання найменшого можливого числа понять [51, 171]. Отримуване згідно з цим регулятивом знання існує у вигляді правильних комбінацій знаків і не враховує дійсних порядків фактів, як вони даються у реальному досвіді, - окрім тих, які задають жорсткий логіко-онтологічний базис відповідного партикулярного проекту пізнання, де очікуваний результат концептуалізації фактів вже залежить лише від логіко-онтологічного смислу і значення фактів, але не залежить від інших партикулярних порядків їх даності. Та саме в опануванні цих партикулярних порядків фактуального (напр., порядку "реальності", темпорального порядку, порядку суб'єктивної значущості чи достовірності тощо) і полягає принципове завдання пізнання. Від того, наскільки знання здатне адекватно моделювати конкретні фактуальні порядки, залежить наша довіра до нього та його використання, яке загалом зводиться до орієнтації у фактуальному багатоманітті на основі розпізнавання (за допомогою знання) певних порядків у ньому та їх екстраполяції у вигляді фактуальних очікувань, передбачень. Об'єкти пізнавального передбачення, строго кажучи, є лише потенційними фактами, які відповідають певним істинним та осмисленим твердженням, але не є результатом актуального спостереження. Отже, допоки не задано процедур актуалізації передбачень і не показано їх здійсненності у вигляді релевантних комбінацій лише таких фактів, що вже мали місце у певних порядках даності, доти немає підстав твердити про валідність відповідних пізнавальних екстраполяцій. Лише пізнання, яке знаходить своє підтвердження у дійсних порядках фактів може вважатися валідним. Такими порядками можуть бути будь-які системи фактів, пов'язаних між собою деяким спільним принципом, який утворює простір можливих фактів. Далі, якщо передбачуване значення результату пізнавальної екстраполяції виявляється таким, що співпадає із деяким дійсним порядком, ми говоритимемо про верифікацію знання, яка разом із висновками про істинність та осмисленість відповідного твердження валідизує знання.
Отже, знання має бути не тільки істинним, але й валідним для дійсності, де останнє повсякчасно має підтверджуватися застосуванням знання до дійсних порядків фактів. Для логіки і математичних наук таке підтвердження відбувається у сфері фактів, які утворюються символічними позначеннями самих тверджень, з яких складються ці науки. Аналітичні істини цих наук є валідними настільки, наскільки вони справджуються для будь-яких порядків дійсності. "Принципи тотожності, протиріччя і виключеного третього нічого не говорять про поведінку реальності. Вони лише задають правила того, як ми позначаємо реальне. Вони - закони корреляції понять із реальністю, й відтак - з необхідністю справджуються для неї" [51, 337].
Проблематичними щодо валідності є твердження фактуального пізнання, оскільки вони мають підтверджуватись лише таким дійсним порядком фактів, який може бути викладений мовою онтології відповідного пізнавального проекту. Практичні утруднення виникають тоді, коли неможливо однозначно ототожнити між собою можливість онтологічної реконструкції пізнавальних очікувань та їхню достовірність ( ? вартий беззаперечної особистої довіри сам по собі, або як функція вартого довіри самого по собі) 90 чи переконливість. Подібна ситуація виникає тоді, коли для певного пізнавального очікування замість відповідного його онтологічним підставам порядку фактів у якості валідизуючого притягається деякий інший дійсний порядок, який називають "реальним" - порядок фактів, чия достовірність є найменш сумнівною. Таким чином, якщо тільки множина таких "реальних" фактів не співпадає з онтологічною базою певного пізнавального твердження, то останнє не може бути валідизованим "реальністю".
Визнання певного порядку дійсних фактів "реальним" (тобто, преференція одних фактів як безумовно "реальних" перед усіма іншими) є, загалом, питанням уподобання певного окремого проекту пізнання (разом з його онтологією) та намагання судити про результати інших проектів на основі спроб їх вираження у термінах такого проекту (зразком такого проекту є фізикалізм). Проблема "реальності", відтак, є проблемою метафізичних преференцій з універсалістськими претензіями. Проте метафізичні питання визначення реальності знання як питання партикулярних преференцій не мають змішуватись із загальним епістемологічним питанням про валідність знання, розв'язання якого має переважно методологічний та процедурний характер. Цілком припустимо говорити про валідне знання, яке не відповідає тому чи іншому критерієві реальності, однак є істинним та відповідає певному дійсному порядкові фактів.
З іншого боку, поєднання реальності знання із його істинністю таки імплікує валідність знання. Це просте й поширене формулювання спонукає Моріца Шліка до {1} перегляду означення "реальності" у бік узагальнення таким чином, аби факти, які підпадають під критерій "реальності", утворювали множину, яка включала б факти всіх можливих онтологій партикулярних пізнавальних проектів, й водночас відповідали повсякденним й філософським уявленням про емпіричну "реальність". Таким чином нейтралізована "реальність" має охопити емпіричну дійсність у всій її повноті, за винятком концептуальних фактів (темпоральний критерій реальності та позиція Моріца Шліка щодо філософського реалізму). Наступний крок Моріца Шліка полягає у {2} визначенні таких процедур валідизації пізнавальних передбачень, які б спиралися виключно на "реальні" факти із максимальним ступенем суб'єктивної достовірності (теорія співвідношення між осмисленістю та верифіковуваністю пізнавальних тверджень у Моріца Шліка та його важлива теорія "констатацій"). Таким чином Моріц Шлік вибудовує теорію оцінки пізнавальних очікувань (гіпотез), які за допомогою визначених ним спеціальних процедур кваліфікуються як осмислені, істинні, дійсні (реальні) й достовірні - тобто, валідні.
2.1. Реальність і темпоральність. З
- Київ+380960830922