Глава 2. Системний підхід як засіб трансформації медицини та охорони здоров'я
Однією з причин, що уповільнюють процес трансформації теорії і практики в сучасній медицині, є теоретико-методологічна настанова, що абсолютизує одну зі сторін цілісності, як предмета медико-біологічного знання. Переважає розуміння людини, насамперед, як природно-біологічної цілісності, а людське життя вивчається з позицій патології і хвороби. Односторонньо орієнтоване мислення зводить у ранг самостійно існуючих об'єктів абстрактні поняття і категорії (хвороба, норма, функція), а не реальні стани життєдіяльності людини [1].
Сучасний філософсько-методологічний підхід до проблеми цілісності складається в подоланні відокремлення частини від цілого, їхньої абсолютизації або ж їхнього дуалістичного протиставлення, тому що "цілісність існує не як ідеальна властивість, відособлена від взаємодіючих частин або поставлена на їхнє місце, а як цілісна система [2; 38].
Відомі різноманітні методологічні засоби, що дозволяють визначити складні і суперечливі відношення між цілим і його частинами, у числі яких основними виступають інтегративний, комплексний і системний підходи. У зв'язку з тим, що поняття "підхід" і "науковий метод" використовуються в даній роботі як базисні, важливо дати їхні визначення. Підхід - це ще не конкретний прийом або метод. Це - найперша, загальна гносеологічна настанова, що випереджає дослідження, його вихідний і організуючий принцип. На відміну від поняття "науковий підхід" поняття "науковий метод" можна визначити як єдність операцій і прийомів перетворення об'єкта дослідження. Всяка наукова діяльність - єдність підходу і методу, безпосереднє застосування методу для реалізації відповідного підходу (настанови або відповідного принципу).
У вітчизняній філософській і спеціальній медичній літературі розуміння змісту і сутності, місця і ролі в пізнанні і перетворенні дійсності інтегративного, комплексного і системного підходів неоднозначне і достатньо суперечливе.
По-перше, деякі дослідники вважають, що ці наукові підходи, як засоби розуміння цілісності, збігаються за змістом та метою; інші - абсолютизують кожний із них і визнають, наприклад, системний підхід єдиним теоретичним засобом відтворення цілісності. Все це істотно збіднює методологічні і світоглядні можливості пізнання й ефективне практичне застосування зазначених підходів.
По-друге, трансформація медицини й охорони здоров'я потребує встановлення тісного зв'язку їхньої методології з загальнонауковими методологічними підходами, у якості яких виступають соціокультурний, гуманітарний, історичний, еволюційний, інноваційний, системно-ієрархичний і ін.
По-третє, усяке наукове знання, яке досягло визначеного рівня зрілості, обов'язково призводить до усвідомлення і вивчення власних передумов. Так, якщо ще нещодавно увага вчених - біологів і медиків - була майже цілком прикута до об'єкта дослідження, то тепер вона починає зосереджуватися на самому дослідженні, на принципах і настановах, що його регулюють. Багато дослідників вказують на те, що успішна профілактика і лікування багато в чому залежать від концепції етіології і патогенезу захворювання [3].
В теорії і практиці медицини й охорони здоров'я інтерес до концептуальної, методологічної проблематики виникає не випадково, а визначається низкою гносеологічних і соціально-культурних причин. Найважливіша з гносеологічних причин полягає в тому, що певна область знання завершує емпіричну стадію свого розвитку, і створюються необхідні передумови для розробки наукової теорії, для трансформації емпіричного знання в теоретичне. Для здійснення синтезу теорії й емпіричного матеріалу необхідні нові підходи, ідеї і концептуальні методологічні схеми. Тому можна сказати, що евристичну значимість для трансформаційних процесів має не тільки вивчення відповідних об'єктів, але і пошук нових ідей, методологічних настанов і підходів.
Світоглядні і методологічні пошуки нових шляхів, природно, призводять дослідника в область філософії і методології науки, тому що саме тут розробляються загальні концепції і методи пізнання, вивчаються умови застосування різноманітних науково-дослідних підходів і їхньої методологічної ефективності. При цьому варто пам'ятати, що нова (для всього наукового пізнання або окремої науки) ідея - це не стара логічна схема, що панує над фактами, а відбиток "логіки" існування самих фактів, що відносяться до конкретного об'єкта і предмета науки. Пошук оригінальних методологічних принципів трансформації призводить дослідника також і в область історії своєї власної науки, вивчення якої дозволяє виявити внутрішні закономірності її розвитку, відмінні риси сучасного стану, невирішені проблеми і перспективи. Тільки на цій основі можна правильно вибрати з всього арсеналу методологічних засобів науки і культури найбільш ефективні для даної області знання, що відповідають її запитам і рівню розвитку.
Таким чином, трансформаційний процес, як завершення емпіричного етапу розвитку пізнання і формування теорії на базі інтеграції наявних результатів наукових досліджень, у тому числі в медицині і біології, являє собою безупинний процес. Він являє собою єдність критичного аналізу даної області знання і дослідження її філософських і логіко-методологічних передумов і засад. З цих позицій проаналізуємо деякі аспекти організації медико-біологічного знання на сучасному етапі розвитку медицини й охорони здоров'я.
Вивчення історії науки показує, що інтегративні процеси характеризують існування наукового пізнання на всіх історичних етапах і щаблях його розвитку, тоді як інтегративний підхід виникає лише наприкінці Х1Х - початку ХХ сторіч. Його поява пов'язана з тим, що наукове знання стає не тільки предметом спеціального вивчення і свідомого використання, але і засобом управління розвитком науки, засобом її трансформації.
Під інтегративним підходом ми розуміємо процес структурно-функціонального об'єднання наукових знань на основі визначених методологічних в