РОЗДІЛ 2
Формування громадської активності та національної свідомості українського жіноцтва
2.1. Вплив соціально-економічних чинників на громадську активність жіноцтва.
Середина ХІХ століття - один з найважливіших періодів в історії України: закладалися основи політичної структури українського суспільства, консолідувалися суспільні течії й рухи. Саме на ХІХ ст. припадає і друге національне відродження в Україні. Центральну проблему новітньої української історії ХІХ ст. становили, перш за все, націотворчі процеси, процеси перетворення етнічномовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту. Соціально-економічне та культурне життя українського народу ІІ пол. ХІХ ст. свідчило про зростання національної самосвідомості - одного з проявів інтенсивного процесу консолідації нації. Якщо розуміти національну самосвідомість як фіксацію людиною своєї етнічної тотожності, то основними ознаками цього процесу мають виступати єдність мови, культури, рис національного характеру. Національний характер, як сукупність почуттів, уявлень і сприйнять, формується, перш за все, під впливом матеріального життя і зовнішнього середовища.
Суттєвим є питання чинників, що мали вплив на перебіг українського відродження. Поряд із психологічним, інтелектуальним, важливим є вплив економічного фактору.
Українські землі ІІ пол. ХІХ століття перебували в складі двох імперій: Російської та Австро-Угорської. Переважна більшість земель, населених українцями, перебувала в складі Російської імперії. Територія Східної Галичини, Буковини й Закарпатська Україна підпорядковувались Австро-Угорщині. Різниця між ними багато в чому зумовлювала й різницю в соціально-економічному становищі жіноцтва на цих територіях та впливала на зростання їх національної самосвідомості й громадської активності.
В середині ХIХ ст. вся феодальна-кріпосницька система Російської імперії вступила в глибоку кризу. До середини ХIХ ст. з 13,5 млн.чол., які населяли українські землі у складі Росії, 5,3 млн. становили "приватновласницькі", а 5,2 млн. - державні селяни23. Ті й інші виконували нелегкі феодальні повинності й не мали громадянських прав. Тяжкою була їх залежність від поміщиків. Кріпосне право негативно впливало і на стан продуктивних сил як у сільському господарстві, так і в промисловості. Внаслідок цього кріпосницьке гноблення викликало всевідчутніший протест не лише з боку селян, а й передових представників поміщицьких кіл.
Антикріпосницький рух зростав: селянський протест знаходив свій вияв у формі втеч, стихійних бунтів, а дворяни, які усвідомлювали неможливість подальшого життя "по-старому", замислювались над здійсненням державного перевороту. Це змусило царський уряд піти на поступки. І 19 лютого 1861 року з'явився царський маніфест про звільнення селян від кріпосної залежності. Незважаючи на те, що реформа враховувала, насамперед, інтереси поміщиків, а тому була руйнівною для селян, падіння кріпосного права стало одним з найважливіших рубежів в історії як Росії, так і України. Соціально-економічне життя країни та її національних регіонів почало докорінно змінюватися. Реформа відкрила шлях ринковим відносинам у сільському господарстві, формуванню робітничого класу, промисловій революції. В той же час, у зв'язку з розвитком капіталістичних відносин, у ІІ пол. ХІХ століття посилились тенденції щодо космополітизації життя і побуту населення українських губерній. Удосконалення промислового виробництва викликало потребу в підвищенні освітнього рівня робітників, навчання яких велось виключно російською мовою. Отже, промислові міста в Україні середини XIX ст. стають сильними чинниками зросійщення.
Вирішальний крок у економічній інтеграції українських земель був зроблений Південно-Східною Україною. Економічним центром України стали південні регіони, насамперед гірнича та важка промисловість Донецького та Криворізького басейнів. Економічний розвиток південних і східних українських губерній Росії відбувався прискорено. На південь Росії "полилися" західноєвропейські інвестиції. В найкоротші строки створювалась велика промисловість: металургійні, хімічні й машинобудівні заводи, шахти, електростанції, розвивалась залізнична мережа. Донецько-Криворізький басейн перетворився на основну вугільно-металургійну базу імперії. Україна, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо економічного розвитку займала в російській імперії одне з перших місць. Вона випереджала інші регіони за видобутком вугілля, виплавкою чавуну, виробництвом цукру. Своєрідністю економічного розвитку України в післяреформений період був розвиток капіталізму вшир і вглиб - за умов здійснення так званої "внутрішньої колонізації", швидкого зростання населення степової смуги за рахунок еміграції, викликаної розвитком важкої промисловості півдня та капіталізацією сільського господарства. Поряд з великими фабриками, заводами в перші пореформені десятиліття тут функціонували і дрібні заклади, мануфактури, особливо в харчовій промисловості, яка саме в цей період стає основним центром харчової промисловості всієї Російської імперії.
Реформа 1861 року, яка відкрила шлях формуванню робітничого класу, сприяла широкому залученню жінок до промислового виробництва. Щоправда, жіноча праця широко застосовувалась вже й наприкінці ХVІІІ - на початку ХIХ ст., особливо на суконних та полотняних підприємствах України. Так, на Катеринославській суконній мануфактурі в 1797 році із 819 робітників 378 були жінки. Більше половини становили жінки на Катеринославській панчішній мануфактурі: 20 - 30% жінок працювало на головних суконних фабриках поміщиків Київщини. Чимало їх працювало в цукровій промисловості України. В 1848-1849 рр. серед робітників цукрової промисловості було 16712 чоловіків і 10879 жінок. У 1858-1859 рр. на цукрових заводах працювало 30032 чоловіки і 15205 жінок. Отже, жінки становили 29,3% робітників України.24
Після скасування кріпацтва в Росії, в тому числі і в Україні, капіталістична фабрика, що почала свій розвиток ще в 30-40
- Київ+380960830922