РОЗДІЛ 2
ЗАРОДЖЕННЯ ТОВАРИСТВА, РОЗВИТОК ЙОГО ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ТА ІДЕЙНИХ ЗАСАД
2.1. Зародження товариства та початковий період його існування (1869-1884 рр.)
Середина ХІХ ст. для українців Буковини стала знаковою. Потужний селянський
виступ під проводом Лук’яна Кобилиці (1844-1849 рр.), згуртованість при виборах
до австрійського парламенту (1848 р.), намагання українських селянських громад
залишити край у складі Галичини, полеміка з румунськими шовіністичними колами
на сторінках галицької та буковинської періодики щодо чисельності української
людності краю боротьба за збереження буковинської православної єпископії і
створення буковинської митрополії змусили навіть найбільших недругів говорити
виважено про українців. До позиції їх провідних діячів почали прислухатися й
представники владних структур Відня. Впродовж 50-60-х рр. ХІХ ст. відбулося ряд
важливих змін, які й сприяли зародженню першого українського товариства на
Буковині. Серед них, по-перше, слід назвати зміну політичної ситуації в
державі. На початку 60-х рр. ХІХ ст. Австрія здійснила перехід від
неоконсерватизму до ліберальної, конституційної монархії. Було прийнято низку
законів, у тому числі й конституційні закони 1867 р., які відкрили можливість
для пожвавлення громадського життя, поставили діяльність товариств та інших
громадських об’єднань на легальну основу.
По-друге, на цей час зросла кількість українських народних (початкових) шкіл,
українську мову було запроваджено в середніх навчальних закладах. Зросла
кількість української інтелігенції, як світської так і духовної, яка стала
провідною силою в згуртуванні українських мас. Для українців, які майже не мали
великих землевласників, підприємців і торгівців, це мало особливо велике
значення.
По-третє, зросло усвідомлення, знову ж таки, передусім українською
інтелігенцією, своєї етнічної приналежності, розуміння, що русини Буковини не
волохи, не поляки, не німці, не рутени, що вони мають свою історію, свої
звичаї, культуру. Наприклад, за переписом 1869 року українці у північній
частині Буковини становили 54%, румуни - 23%, євреї – 12%, німці – 6%, угорці –
2%, росіяни-старообрядці – 1%, інші національності – 2% [130]. Щоправда, тут
були й певні особливості, бо вже в цей час українці краю поділилися на
народовців, які вважали, що українці це окремий народ, який проживає на
Буковині, в Галичині, Закарпатті і Наддніпрянській (Підросійській) Україні, і
старорусинів, які жили в полоні ілюзій про єдиний руський народ, який походить
з Київської Русі, і розуміли під ним спільноту росіян, українців і білорусів з
деякими етнографічними особливостями, які вони вважали другорядними. Однак
варто зауважити, що народовські ідеї вже в 60-х рр. ХІХ ст. пустили міцне
коріння на Буковині. Цьому сприяла творчість Ю.Федьковича, Сидора і Григорія
Воробкевичів, які почали писати літературні твори мовою простого народу. Велике
значення для зростання українства мало розширення інтелектуальних зв’язків з
Наддніпрянською Україною, популяризація творчості Т.Шевченка та інших
українських письменників, чим активно займався Ю.Федькович. Традиційними стали
й зв’язки з українцями Галичини. На сторінках львівської газети “Слово”
регулярно друкувалися статті про буковинські справи, галицькі діячі всіляко
підтримували українську інтелігенцію краю.
Певне поліпшення ситуації намітилося, коли українській ідеї стало приділяти
увагу духовенство православної церкви Буковини на чолі з єпископом Євгеном
Гакманом. З цього приводу Юрій Федькович писав, що чернівецька консисторія на
початку шістдесятих років відхилила руський (фонетичний) буквар, але пізніше
„консисторія порадилась і мені офіційно написала, щоб не лишень буквар, але й
інші книжки, коли які написав, до них присилав і вони будуть їх друкувати, а
мене винагородять” [556, с. 236]. Священики українських парафій шукали опори
супроти румунського духовенства, яке намагалося їх підпорядкувати і дуже
допікало владиці та консисторії за те, що „стерегли добро буковинської
православної церкви, а не хотіли піддаватися команді волоських політиків”
[167].
З 1873 року при безпосередній участі Євгена Гакмана на Буковині засновано
православну митрополію Буковини, що стало знаковою подією для культурного
розвитку краю. Однак один з найбільш впливових діячів православної церкви
Буковини С. Морар-Андрієвич став гуртувати румунську інтелігенцію й старався
явно і таємно дискредитувати українців загалом і Є. Гакмана зокрема [459]. Вони
планували приєднати Буковину до Семигороддя й таким чином знівелювати вплив
консисторії на край і домогтися усунення Євгена Гакмана від керівництва
православними інституціями [143].
Важливим поштовхом до активізації українців перед неминучою денаціоналізацією
було створене у 1861 р. румунське культурно-просвітнє товариство “Soюietatea
pentru cultura єi literatura” та його діяльність з підвищення рівня
національної свідомості румунів краю.
Ставши в 1868 р. таємним радником цісаря, Гакман на досить тривалий час поїхав
до Відня, але заповідав українській інтелігенції: “Man muss einen Gegenverein
schaffen” (“Необхідно створити товариство на противагу”, - перекл. з нім.
С.Д.), тобто, раз існує румунське “Товариство культури та літератури”, то слід
заснувати також якусь громадську організацію русинів для рівноваги [407, с.
202]. Тоді ж владика, щоб мати надійну опору серед православних Буковини,
доручив Василю Продану і Михайлу Коморошанину заснувати „Руську бесіду”[459].
Уже 1866 р. гурток українських патріотів на чолі з В. Проданом, до якого
входили Є. Федорович, Т. Дронь, М. Галіп, М. Томюк та інші, обговорювали
питан
- Київ+380960830922