РОЗДІЛ 2. СТАНОВЛЕННЯ, СУЧАСНИЙ СТАН І РОЗВИТОК ФЕРМЕРСТВА В УКРАЇНІ
2.1. Тенденції і проблеми формування фермерських господарств
В радянські часи в усіх несільськогосподарських галузях економіки монопольне
положення займала державна власність і створені на її засадах державні
підприємства. І тільки в її аграрній сфері функціонували три форми власності і
відповідні їм організаційно-правові форми господарювання: держгоспи, колгоспи і
приватні (особисті) підсобні господарства. Перші дві утворювали «суспільний»
сектор, який був значно одержавленим. Ні держгоспи, ні колгоспи не були
підприємницькими структурами, оскільки головні питання організації виробництва:
що, як, скільки і для кого виробляти, за якими цінами купувати засоби
виробництва і реалізувати свою продукцію, централізовано вирішувала держава.
Вона взяла на себе ті організаційні функції, які в товарному господарстві
спонтанно виконує ринок. Сектор приватних господарств населення мав переважно
натуральний характер і в цілому його, напевно, некоректно оцінювати як
товарно-бізнесовий.
Ринкова трансформація існуючої в радянські часи моделі аграрної економіки
супроводжувалась одночасним становленням ринково-підприємницького середовища.
Поступово сформувалися різні агроформування, які мали характер підприємницьких.
Основними їх ознаками є: виробничо-комерційна самостійність; переважно товарний
характер; головна мета – отримання прибутку (рентабельне ведення господарської
діяльності). До підприємницьких агроформувань в сучасних умовах України
відносяться фермерські господарства, приватні (приватно-орендні) підприємства,
формування, що ґрунтуються на приватній власності на землю і майно та
колективних формах організації виробництва. Вченими інституту аграрної
економіки УААН запропоновано до підприємницьких відносити і ті господарства
населення, розмір сільськогосподарських угідь яких перевищує норму в 2 га і
приєднані частки (паї) членів особистого селянського господарства [2, c.454].
Дійсно, такі господарства, якщо вони мають переважно товарний характер, слід
відносити до підприємницьких. Вони утворюють дрібно-бізнесову групу
агроформувань.
У вітчизняній науковій літературі деякі дослідники вважають, що «трудова
приватна власність» не є підприємницькою. Так, М. Гуревичев зазначає, що в
Україні відбувається перехід «від трудової приватної власності до
підприємницької приватної і від неї до приватно-колективної (акціонерної)» [31,
c. 65].
На наш погляд, форма власності не може слугувати критерієм за яким визначаються
підприємницькі чи не підприємницькі структури. До перших можна віднести навіть
державні комерціалізовані підприємства акціонерного типу. Мова йде про державні
і публічні корпорації – найпоширеніші форми державних підприємств, насамперед у
промисловості розвинутих країн. Вони наділяються правом господарської
самостійності. Держава лише контролює їхню діяльність, передає господарське
управління трудовим колективам чи окремим особам на певних умовах, що зазначені
в контракті і діють за законами ринку. Найбільш комерціалізованими є змішані
компанії у формі акціонерних товариств. Держава і приватні акціонери отримують
доход у формі дивіденду. До складу не підприємницьких відносяться лише
«бюджетні (казенні) підприємства». Такі підприємства не мають ні юридичної, ні
економічної самостійності. Вони входять до системи державного адміністративного
управління і безпосередньо підпорядковані міністерству чи органу державної
влади (інколи структурно входять у той чи інший орган влади). Вони не отримують
прибутків, не сплачують податків. Усі їхні доходи і витрати опосередковані
державним бюджетом [91, c. 553-554].
Отже, головними ознаками підприємницьких чи бізнесових структур, у тому числі
агроформувань є:
* економічна самостійність у виробничій і комерційній діяльності;
* переважно товарний характер виробництва, а відповідно їх мета – одержання
прибутку. Природно для цього потрібно реалізувати вироблену продукцію, виконати
певні роботи чи надати послуги тим, хто в них має потребу і є платоспроможним.
А тому підприємницькими є усі агроформування, які є економічно суверенними, на
власний ризик здійснюють господарську діяльність.
В дисертаційній роботі досліджуються лише приватно-бізнесові агроформування, що
мають статус юридичних осіб. До них відносяться фермерські господарства і
приватні (приватно-орендні) підприємства.
Починаючи з 30-х років XX століття, тобто періоду суспільної колективізації
аграрної сфери економіки і до початку 90-х років, коли був ліквідований їх
найбільш підприємницький сектор – «куркульські» господарства, в науковій і
навчальній літературі питання про бізнесові приватні господарства (селянські чи
фермерські) розглядалося лише в аспекті їх більш низької ефективності і
продуктивності у порівнянні з колгоспами і радгоспами. Безапеляційно
стверджувалось, що великі соціалістичні агроформування держгоспи і колгоспи
мають перед ними незаперечні переваги. Тільки великі господарства забезпечують
безмежний простір для концентрації техніки і праці, що є найважливішою умовою
підвищення ефективності виробництва. В навчальній літературі з політекономії
спеціально виділялось питання щодо критики «буржуазних» теорій «стійкості
фермерських господарств», «сімейних ферм» у країнах капіталізму. Ніким не
ставилось питання, чому в тих країнах, в яких сімейне фермерство є пріоритетною
формою господарювання, головною проблемою усе більш ставало перевиробництво
сільськогосподарської продукції. Водночас в СРСР суспільний сектор виявився не
в змозі вирішити продовольчу проблему на належному рівні. І починаючи із 60-х
років XX століття СРСР, в
- Київ+380960830922