РОЗДІЛ 2
СТАН І НАПРЯМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ТА ПРИРОДООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
2.1. Роль держави в управлінні природокористуванням та природоохоронною діяльністю
Управління охороною навколишнього природного середовища полягає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності.
Виділяють три можливі механізми реалізації екологічної політики:
- пряме регулювання, пов'язане з впливом держави;
- економічне стимулювання, пов'язане з розвитком ринкових механізмів;
- змішані механізми, що поєднують перші два підходи.
Процеси пошуку ефективних державних і ринкових регуляторів у цій галузі, їх оптимального сполучення почалися в 60 - 70 роки, коли різко загострилися екологічні проблеми. У зв'язку з цим, країни з ринковою економікою почали створювати централізовані адміністративні системи управління охороною навколишнього середовища. Зокрема, акцент робився на законодавчі обмеження шкідливих впливів на навколишнє середовище, державне нормування, контроль, а також санкції.
На наш погляд, в управлінні охороною навколишнього середовища має бути своєрідний симбіоз адміністративних і ринкових механізмів. На сьогодні продовжується пошук оптимальних еколого-економічних регуляторів. Тому зараз можна говорити лише про головні принципи і підходи до створення економічного механізму взаємовідносин суспільства і природи. Готової і добре функціонуючої моделі такого механізму у світі не існує.
При цьому слід відзначити позитивні сторони та недоліки державного й ринкового підходів. Крім того, наявний світовий досвід показав неефективність "чистого" використання кожного з них. Очевидно, що майбутнє - за розумним поєднанням, балансом державного і ринкового механізмів, змішаним підходом залежно від екологічної ситуації, особливостей економіки тощо.
Для нашої країни екологізація економіки, перехід на принципи сталого розвитку ускладнюється загальною економічною кризою, зламом старої командно-адміністративної системи і труднощами переходу до ринкової економіки.
Сучасний соціально-економічний стан України свідчить про те, що національній економіці не вдалось радикально змінити екстенсивний тип розвитку та забезпечити раціональне природокористування.
Тривалий час економіка України централізовано будувалася з величезними структурними диспропорціями. Диспропорції в розміщенні продуктивних сил ще за умови командно-адміністративної системи призвели до того, що рівень техногенного навантаження на природне середовище України і донині перевищує аналогічний показник розвинутих країн у 4 - 5 разів. Використання у багатьох випадках застарілих технологій та обладнання, вкрай висока концентрація потенційно небезпечних об'єктів в окремих регіонах, велика спрацьованість виробничих фондів підприємств зумовлюють значну ймовірність виникнення великих аварій і катастроф з непередбачуваними для навколишнього середовища наслідками [37].
Економіка України щорічно втрачає до 10% ВВП у вигляді зменшення продуктивності основних фондів, нераціонального використання природних і людських ресурсів. Ресурсомісткість кінцевого національного продукту в середньому втричі перевищує світовий рівень. Маючи досить високий рейтинг серед розвинутих країн світу щодо забезпеченості основними факторами виробництва, Україна відстає від них за рівнем використання. Використання основного капіталу в Україні порівняно, наприклад, з Францією є нижчим майже у 3 рази, сільгоспугідь - в 11 разів, трудових ресурсів - у 15 разів, наукового потенціалу - більше як у 20 разів.
Сировинна та напівфабрикатна спрямованість промислового виробництва України, крім низької рентабельності, зумовлює високу енергоємність національного продукту і загрозливу техногенну навантаженість на природне середовище. З 1991 р. енергоємність ВВП зросла майже в 1,5 раза і зараз становить 2,28 кг умовного палива на одну гривню, що у 9 разів вище, ніж у країнах-учасницях Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Навіть за умов падіння промислового виробництва Україна знаходиться серед країн з найбільш високими абсолютними обсягами утворення і накопичення відходів. Створилася ситуація, коли за тривалого спаду промислового виробництва зменшення навантаження на природне середовище було незначним або взагалі не спостерігалось. Зокрема, споживання прісної води в 1998 р. становило 76% порівняно з рівнем 1990 р., а скидання забруднених вод у поверхневі водні об'єкти зросли в 1,25 раза [50, с.221].
Галузева структура промисловості України залишалася обтяженою виробництвом первинних сировинних ресурсів і напівфабрикатів. Так, частка паливно-енергетичного комплексу в структурі промисловості України є більшою, ніж у структурі промислового виробництва таких європейських країн, як Франція, Німеччина, Італія, а металургійного комплексу - майже втричі. Водночас питома вага продукції прогресивних галузей - машинобудування і металообробки, хімічної та нафтохімічної промисловостей - нижча в 1,5 - 2 рази.
За таким показником, як конкурентоспроможність, Україна посідає останнє місце серед 53 країн, за якими спостерігає Світовий економічний форум. Це ускладнює формування позитивного іміджу України серед міжнародних ділових кіл і стримує їх від вкладання ресурсів в економіку України. А така ситуація потребує системного підходу при плануванні національної екологічної політики.
Враховуючи вищезазначене, стає очевидним, що необхідність вирішення складної системи завдань, пов'язаних з вимогами оптимізації природокористування, оздоровлення природного середовища, потребує значних зусиль, виваженості та послідовності.
Протягом тривалого часу централізовано-планового управління з державною формою власності на всі види національного багатства, включаючи і природні ресурси, застосовувались принципи відомчо-галузевого управління. Ця сист