РОЗДІЛ 2
РІДНОШКІЛЬНА ІДЕЯ В НАЦІОНАЛЬНОМУ РУСІ ГАЛИЦЬКИХ УКРАЇНЦІВ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТ
Проблема рідної школи була однією з центральних у політичному житті галицьких українців після того, як Галичина відійшла до австрійської держави внаслідок першого поділу Речі Посполитої 1772 р. Як зазначав В. Гнатюк, українці перейшли під Австрію "не як нація або, бодай, як її частина, лише як етнографічна маса, що творить, правда, основу кожної нації, але не репрезентує її у великім культурнім поході людськости до найвищих духовних дібр" [147, с. 3].
Незважаючи на певні заходи щодо функціонування народних шкіл в Східній Галичині, прилучення українців до громадсько-політичного життя провінції і Австрії загалом, здійснені імператорами Марією-Терезою і Йосифом ІІ наприкінці ХVIII ст., ситуація в культурно-освітній сфері краю залишалася складною. Мабуть, рішення австрійського уряду ігнорувалися на місцях, бо 1790 р. українська духовна ієрархія змушена була звернутися до нового цісаря Леопольда ІІ із проханням навчати дітей українською мовою у тривіальних і нормальних школах Східної Галичини. Але новий шкільний розпорядок, що з'явився наступного року, навпаки звужував права української мови. Нові українські школи дозволялося відкривати в Східній Галичині лише в тих місцевостях, де немає ані польської, ані німецької школи. Постанова Галицької губернії від 6 лютого 1792 р. вимагала, щоб українські діти вчилися читати і писати по-українськи лише двічі на тиждень (вівторок і четвер), а також після богослуження в латинському костелі вони могли відвідувати свою церкву [217, с. 36-37].
У 1805 р. затверджено ще один адміністративний акт, який не давав можливості відкривати українські школи. Цього ж року всі тривіальні школи переведені були у відання латинської консисторії.
На початку ХІХ ст. осередком руху за національну школу стало духовенство і міщанство Перемишля. Українську мову в народних школах відстоював перемишльський єпископ, а від 1815 р. - львівський митрополит М. Левицький. Зрозуміло, що в цей період основна роль у відродженні української школи належала церковним діячам, бо "в ХІХ ст. уніатська церква повільно скинула з себе польське духовне поневолення, і саме вона відродила наш народ національно" [220, c. 23]. У 1815 р. українські школи знову були передані під управління греко-католицької консисторії (під цим управлінням вони залишались до 1868 р. [217, с. 40]. Руху за національну українську школу сприяло також відкриття 1817 р. дяко-вчительського інституту в Перемишлі. Саме його вихованці мали стати народними вчителями [147, с. 9].
Львівський митроплит М. Левицький зразу ж вніс прохання до уряду, щоб увести в сільських школах українську мову викладання. У вересні 1816 р. Президія намісництва дала негативну відповідь, мотивуючи тим, що це не мова, а лише діалект російської мови. Зазначалося, що з метою національної злагоди в Галичині рекомендується навчати дітей польською мовою [217, с. 42-43].
Новий період у русі за національну школу пов'язаний з діяльністю перемишльського єпископа І.Могильницького. Ще будучи крилошанином, він став організатором у Перемишлі "Товариства греко-католицьких священиків", одним з напрямів роботи якого стала підтримка народних шкіл з українською мовою. Цю ідею підтримувала і "Руська трійця", яка стала центром українського національного руху в 1830-х рр.
Як і для багатьох інших народів Європи, 1848 р. став для українців (русинів) Австрії весною національного пробудження і розвитку. Саме у травні 1848 р. у Львові виникла перша національна політична організація українців - Головна Руська Рада, яка тоді сформулювала далекосяжну вимогу виділення українських земель зі складу австрійських багатонаціональних провінцій Галичини, Буковини і Потонського (з центром у Братіславі) намісництва в окремий український коронний край з місцевою українською адміністрацією і самоуправлінням. У "Прошении руського народа в Галиции..." до цісаря Фердинанда, яке Головна Руська Рада подала 10 травня 1848 р., ставилися вимоги "заведения руської мови в сільських і міських школах тих округів Галичини, де русини творять загал, або більшість людності, заведения руської мови в вищих школах тих самих округів, опублікування всіх державних та крайових законів і цісарських постанов, окрім німецької та польської, також руською мовою, далі того, аби урядники в Східній Галичині знали також руську народну мову, розширення студій руського духовенства в руській мові, зрівняння прав руського духовенства з правами польського та австрійського, а нарешті того, аби всі народні уряди та публічні служби доступні були також русинам" [222, с. 593-596].
Із призначенням у 1849 р. намісником Галичини польського графа А. Голуховського стало зрозуміло, що Відень обрав за свого союзника в Галичині поляків. Крах національних ілюзій українського руху на цілі наступні десятиліття негативно позначився на чіткості його програмних ідей, на його організаційній сконсолідованості.
Наприкінці 1850-х - на початку 1860-х рр. Австрія пережила новий етап перетворень, який був логічним продовженням "весни народів", хоча в іншій (реформістській) формі.
У багатонаціональній імперії на перший план вийшли проблеми національно-політичного характеру. Багаточисельність і складність проблем , які потребували розв'язання зумовили різкі хитання, якими супроводжувалися "конституційні експерименти" в Австрії. "Основний державний закон про загальні права громадян королівств і земель", представлений у рейхсраті 21 грудня 1867 р., проголосив усі народи імперії рівноправними та гарантував кожному з них невід'ємне право оберігати свою мову, школу і національну окремішність [76, с. 251]. На практиці це конституційне право було поставлене у пряму залежність від політичної сили національних рухів.
У 60-х рр. ХІХ ст. відбулася диференціація українського національного руху, який репрезентували дві "духовно-політичні форми" (Микола Шлемкевич): старорусини і народовці. Для обидвох рідношкільна ідея була однією з головних у п
- Київ+380960830922