РОЗДІЛ 2
ІСТОРИКО-ТРАДИЦІЙНА СПАДЩИНА
УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА НАДДНІПРЯНЩИНИ
(на середину хіх ст.)
2.1. Фундаментальні структури української хліборобської людності:
історія становлення
У середині ХІХ ст. сподівання українських селян на поліпшення свого соціального
становища були пов’язані з прагненнями отримати землю й волю. У цьому бажанні
віддзеркалювалася не лише нагальна потреба соціально-правових змін, лейтмотив
довгоочікуваних суспільних пертурбацій, а й “історична драматургія
ментальності”, сконцентровані на генетичному рівні мрії та сподівання багатьох
поколінь сільського простолюду [53, 71; 720, 64]. Щоправда, пам’ять про свій
козацький родовід інколи була досить рельєфною. Так, подружжя кріпаків поміщика
(відомого історика) М. Маркевича Степан і Пріська Кононенки, що мешкали у
с. Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії, у середині ХІХ ст. добре
пам’ятали про свого “родоначальника” – запорозького козака Конона [968, 41]. У
цілому ж думки, фантазії та надії селян, “обрамлені самим перебігом історії” у
стійку світоглядну зорієнтованість з усіма її локальними особливостями, творили
“довге життя” тим стереотипам, яким судилося відігравати конститутивну роль у
пристосуванні до реалій посткріпосної доби.
Систему уявлень селян на етапі переходу від традиційного суспільства до
“реформованого” визначали історичний досвід та конкретні умови тогочасного
сільського життя [996, 101]. У цьому сенсі простолюдини були не просто
сучасниками своєї епохи, вони властиво творили її. Водночас модерні реакції
тісно “взаємодіяли” з ментальними настановами (архетипами), генеалогія яких
губилася в нетрях “сивої давнини”. Окремі характерологічні риси так “проросли в
часі”, тобто безпосередньо визначали логіку міркувань і манери поведінки, що їх
легко помічали навіть загалом байдужі до долі “малоросійського племені”
чиновники.
Видається очевидним, що екзистенція традиційного способу життєдіяльності сягає
в Україні глибини віків. Привертає увагу внутрішня, конструйована на аналізі
структур повсякдення цілість селянського соціуму, яка з певними варіативними
змінами “віковічно” існувала в історичному просторі, і період, що його
досліджуємо, радше є невід’ємною частиною цієї єдності, ніж результатом її
вияву чи трансформації.
Такі соціоетнічні властивості, як непереборна схильність до “віковічного
хліборобства” та індивідуально-господарська сімейна організація зародилися ще в
додержавні часи [263, 38–47; 584, 97–98]. Проте, ознайомившись з думкою
П. Куліша, що в середині ХІХ ст. “натура українського простонароддя не
змінилася, воно говорило тією ж мовою, свято зберігало ті ж звичаї, якими
відрізнялося і два століття тому”, автор схильний вбачати в такій констатації
характеристику лише загальних етнокультурних рис української людності, про які,
зрештою, йдеться [379, 28].
У ХV–ХVІІ ст., коли в Західній Європі інтенсифікувався незворотній процес
генези фермерського типу господарювання, у Східній Європі тривав т. зв.
“кріпосницький ренесанс” – повторне закріпачення селян [726, 220–225; 928,
72–77]. Пропонуючи таке порівняння, вважаємо за недоцільне цілковито
ототожнювати кріпосницькі відносини у двох реґіонах Європи. У західній частині
кріпосне право мало настільки “косметичний” характер, що багато сучасних
істориків схильні взагалі заперечувати його існування [883, 312–313]. На
українських землях, зважаючи на поневолювальну політику Речі Посполитої у
другій половині ХVІ – першій половині ХVІІ ст. та Російської імперії впродовж
ХVІІІ ст. (зокрема, за правління Катерини ІІ), “рефеодалізація” відбулася, по
суті, у два етапи. Такий зиґзаґ історії мав свої наслідки. Внутрішнє наповнення
традиційного і багато в чому унікального ставлення до світу тутешніх хліборобів
радше не руйнувалося, а зберігалося. Ідеться про ту динаміку еволюції
соціоетнічної самобутності, на якій позначався лише “незначний відбиток змін”
[831, 225].
Визнаючи безперечним факт, що на специфіку картини світу селянства, яку ми
застаємо напередодні реформ 1860-х років, уплинув весь попередній перебіг
історії (зокрема й “засвоєння” ментальних універсалій візантизму, що в умовах
багатовікового колоніального гноблення зумовить ствердження “символічного
простору ізоляції та відчуженості”), виокремимо у пропонованому контексті
козаччину, своєрідною кульмінацією якої стала Національно-визвольна революція,
ініційована й очолювана Богданом Хмельницьким [785, 210–211]. Саме Хмельниччина
докорінно змінила характер наявних на середину ХVІІ ст. політичних та
економічних відносин, радикально вплинула на соціальну структуру й духовний
склад тогочасного українського загалу. А проте, вона не тільки “не ліквідувала
прав особистої свободи та індивідуальної поземельної власності”, які
зберігалися за часів литовського і польського панування, а, схоже з усього,
зміцнила їх [853, 75].
Під час масового покозачення української людності відбувався ще один, не менш
важливий з погляду збереження відтворювальної функції етнокультурний процес.
Більшість автохтонного населення цілком природно й звично для себе ставала
господарем земельних вакансів. “Перетворюючись на людей особисто вільних”,
ніким і нічим надмірно не переобтяжених, гноблене раніше поспільство відтепер
нічим не поступалося обсягом особистого права й могло реалізовувати свій
“землеробський потенціал” як на тільки-но займаних, так і оброблюваних раніше
ділянках [588, 12; 778, 65–68]. Про цей потенціал Дмитро Багалій писав так: “Як
вихідці з хліборобів (козаки-переселенці. – Ю. П.) не кидали й тут (на
Запорожжі. – Ю. П.) заняття своїх батьків…, хоча місцеві умови життя не
- Київ+380960830922