РОЗДІЛ 2
БОРОТЬБА НАСЕЛЕННЯ ЗАКАРПАТТЯ ЗА ПРАВО НА НАЦІОНАЛЬНУ ДЕРЖАВНІСТЬ (1918 - 1919 рр.)
2.1. Правовий статус Закарпаття у складі Угорщини після Першої світової війни
Уже до осені 1918 року відчувалося, що Австро-Угорська імперія у світовій війні зазнає неминучої поразки. Навіть самі представники австро-угорського уряду на засіданні коронної ради в головній німецькій ставці заявили, що їхня імперія "досягає крайньої межі своїх сил", і наполягали на зверненні до урядів Антанти з пропозицією негайно почати переговори про укладення миру /65/ 3).
Відтак 14 серпня 1918 р. австро-угорський уряд самостійно, не радячись з урядовими колами Німеччини, звернувся до воюючих держав із пропозицією зібратися в будь-якій нейтральній державі для обговорення і вироблення тих базових міжнародних актів, що могли б бути покладеними як в основу майбутнього мирного договору, так і регламентували б міжнародні права країн у післявоєнний період /109/ 4). Однак ця пропозиція схвалення не отримала. Очевидно, що приреченість Австро-Угорської імперії для усіх воюючих сторін була очевидною.
Зрозумівши безнадійність свого становища і аби уникнути остаточного краху, в ніч з 4 на 5 жовтня 1918 р. Австро-Угорщина і кайзерівська Німеччина звернулися з пропозицією до країн Антанти про негайне укладення перемир'я і готовність розпочати переговори на основі принципів, висунутих Вільсоном у його відомих 14-х пунктах. Проти цього, загалом, не був проти і сам президент Вільсон, який хотів показати себе як демократичний керівник, і тому він заявив, що ніхто інший, а лише самі пригноблені народи "повинні бути суддями і рішити, які дії з боку Австро-Угорського уряду задовольнять прагнення народів і будуть відповідати їхнім поглядам на право і становище як члени великої сім'ї народів" /95/ 5).
Водночас, щоб врятувати імперію від остаточного розпаду, до якого вона невпинно наближалася, австрійський уряд, аби якось пригальмувати цей процес, 16 жовтня 1918 р. за підписом імператора Карла видав маніфест "До моїх вірних австрійських народів", у якому обіцяв перебудувати Австрію у федеративну державу, в якій би "кожне плем'я в області, яку воно заселює, творило свій власний державний організм" /145/ 6). Маніфест насправді являв собою не що інше, як новий маневр, нову спробу врятувати монархію від розпаду. Адже перед тим Карл І заявив, що не допустить замахів на цілісність імперії, буде завжди дотримуватися погляду про "неподільність земель угорської святої корони" /224/ 7). Однак цей маніфест уже не міг відвернути загибелі Австро-Угорщини.
Зрештою, панівні кола Австро-Угорщини різними способами намагалися зберегти єдність держави. Так, міністр внутрішніх справ Угорщини Йожеф Кріштоффі вважав, що розпаду Австро-Угорщини можна запобігти шляхом проведення відповідних правових реформ. Складовою частиною реформ, на його думку, повинна бути коронація цісаря Австро-Угорщини чеським королем. Ця "реформа", на його думку, мала би стримати чехів у рамках монархії. Що ж стосується інших народів, які перебували під гнітом Австро-Угорщини, то для них достатньо було б залучити їх представників до уряду та адміністрації, а якщо цих "заходів" було б недостатньо, то не слід було б боятися й часткової автономії /125/ 8).
Між тим вранці 24 жовтня 1918 р., коли розпочався рішучий наступ збройних сил Антанти на берегах Бренти і П'яви в Італії, стомлене і деморалізоване військо Дунайської монархії почало рятуватися панічною втечею. Одразу ж у Будапештському парламенті пролунав заклик негайно відокремлюватися від Австрії й рятувати беззахисний південний кордон Угорщини, бо звідти вже насувалися сербські та інші союзницькі дивізії з об'єднаної Балканської армії під проводом французького генерала Франше д'Еспере. На пораду австрійського головнокомандувача, цісареві довелося санкціонувати розпочату спонтанно передислокацію полків за національною ознакою до місць комплектування і постійного розташування. Офіцерський корпус небезпідставно вбачав у федералізаційному маніфесті цісаря сигнал до поділу збройних сил. Дедалі частіше спалахували заколоти вояків, почалося масове дзертирування солдатів із своїх військових частин.
Празькі лідери надіялися на прибуття війська Антанти як гарантії для успішного здійснення (в межах відповідних юридично-правних норм) перевороту і перебрання влади до своїх рук. Однак Париж пообіцяв союзницьку окупацію не раніше літа 1919 року /138/ 9).
За цих умов у Празі було скликано "Революційно-національне зібрання", до складу якого входили вибрані ще у 1911 р. 270 делегатів. Окрім 54 словаків, до його складу входили лише чехи. Закарпатські українці, судетські німці, як, зрештою, й представники інших національних меншин, представлені у ньому зовсім не були. Саме на цьому зібранні 28 жовтня 1918 р. було ухвалено незалежність Чехії, а на другий день Центральне народне віче, до складу якого входили словацька, румунська та хорватська ради, проголосили відокремлення від Угорщини. До того ж словаки на своїх Народних зборах, які відбулися
30 жовтня 1918 р., вирішили "злучитися з чехами і створити Чехословацьку республіку". Того ж дня у Відні відбулася революція, і Австрія також була оголошена республікою. Незабаром про своє відокремлення від Габсбурзької монархії заявила Польща.
Таким чином, з розпадом Австро-Угорщини волею народів виникли нові держави: Чехословаччина, Польща, Югославія, Австрія.
Виявила прагнення до створення української національної державності й населення Східної Галичини. 19 жовтня лідери галицьких політичних партій утворили Українську Національну Раду, а в результаті повстання 1 листопада 1918 р. було проголошено створення ЗУНР.
Водночас угорські політичні діячі 31 жовтня 1918 р. створили в Будапешті Угорську національну раду, до якої увійшли представники "Партії 48-го року і незалежності", радикальної та соціал-демократичної партій. 16 листопада
1918 р. ця Рада проголосила Угорщину "незалежною народною республікою". Головою уряду був призначе