Розділ 2. Теоретичні погляди та основні напрямки наукової діяльності М.Пильчикова
2.1. М.Пильчиков: людина і вчений
В історичній літературі недостатньо вивчено світоглядні позиції М.Пильчикова, коло його професійних й позапрофесійних інтересів, уподобань, захоплень, взаємини з оточенням. Відомо, що світосприйняття й поведінка людини мають індивідуальний характер і мотивацію, однак поряд із особистісними моментами в них простежуються також "життєві стандарти". В даному випадку ті, які були притаманні університетським професорам того часу.
Микола Дмитрович Пильчиков народився 21 травня 1857 року в Полтаві. Важливу роль на формування життєвої позиції та світогляду вченого мали родинне оточення і, зокрема, вплив на нього батька, Дмитра Павловича Пильчикова, одного із учасників українського національно-просвітнього руху. Серед знайомих і друзів родини було чимало відомих українських письменників і просвітників. Крім того, роки дитинства проведені на Полтавщині далися взнаки на його національно-культурних уподобаннях. Майбутній вчений одержав традиційну для другої половини ХІХ століття гімназійну освіту, що, з одного боку, давало йому широку гуманітарну підготовку, знання іноземних мов, з іншого, - дало основу для вивчення природознавства.
Формування наукового світогляду М. Пильчикова, його прагнення до наукової роботи відбувалось в стінах Харківського університету, де він навчався з 1876 по 1880 рік. На той час в університеті викладали відомі вчені фізики (Ю. Морозов, А. Шимков) математики, хіміки (М. Бекетов), завдяки яким він мав ґрунтовну підготовку з цих предметів. Пізніше він із глибокою вдячністю згадував про своїх вчителів [74, Арк. 21-33].
За своє коротке й неспокійне життя М. Пильчиков працював у трьох вищих навчальних закладах України, Харківському (1880-1894) і Новоросійському (1894-1902) університетах, Харківському технологічному інституті (1902-1908).
Обравши шлях університетського викладача і науковця, М. Пильчиков діяв у річищі вузівських традицій, звичаїв, офіційних й неофіційних правил, поділяв або заперечував цінності академічного середовища. За певними стандартами того часу будувалося також приватне життя вузівського професора, його дозвілля, відпочинок, пристрасті й уподобання.
На зламі ХІХ - ХХ століть під впливом значущих наукових відкриттів, посилення ролі науки і наукових знань помітно міняється суспільний статус вчених-природознавців, їхнє світовідчуття та життєві позиції. Творча діяльність за таких умов сприяла утвердженню життєвого оптимізму, впевненості в корисності своєї праці, відчуття своєї соціальної важливості. М. Пильчиков відчував це, завдяки тому, що він був у полі зору газет та журналів, виступав зі статтями на ту чи іншу тему, публічними лекціями, на які збиралися, без перебільшення сотні людей.
Молодий вчений захопився проведенням різнопланових досліджень і, незважаючи на те, що його робота в галузі електролізу мала фундаментальний характер, він не став подавати її на захист в якості докторського дисертації, залишаючись магістром фізики та фізичної географії Санкт-Петербурзького університету та "кандидатом Харківського університету" [76, С. 12]. Натомість, в тогочасних вищих навчальних закладах був ще один шлях досягнення високого статусу - одержання професорського звання без захисту докторської дисертації на підставі плідної наукової і навчальної роботи.
Статус вченого в суспільстві визначався не тільки його роботою, науковими званнями і ступенями, а й становими та почесними титулами і званнями. М. Пильчиков зробив успішну вузівську кар'єру, що давало йому можливість покращувати своє матеріальне становище і здобути вагоме становище в суспільстві. У 1885 році він стає приват-доцентом, що розширило його можливості для наукової роботи і використання результатів своїх дослідів у навчальному процесі.
З 1 вересня 1902 року його було призначено екстраординарним професором Харківського технологічного інституту як виключення, оскільки згідно положення про Харківський технологічний інститут 1885 року професор повинен був мати вчену ступінь доктора наук [62, Арк. 156]. Міністерство освіти обґрунтовувало своє призначення тим, що вчений "впродовж 20 років працює на науковому поприщі з великою енергією і хорошими результатами, про що свідчать його численні доповіді і статті". Було також взято до уваги великий брак фахівців з фізики [62, Арк. 158 зв.].
М. Пильчиков з 1881 року мав чин колезького секретаря, а після одержання професорського звання - статського радника[62, Арк. 162 зв.]. Крім того, він одержав звання почесного академіка зарубіжних наукових установ, зокрема, Тулузької академії наук. Вчений добре розумів силу і значення станових, наукових та почесних звань і в найбільш відповідальних офіційних листах вказував їх з тим, щоб надати більшої ваги й розраховувати на позитивне вирішення свого прохання. "За відмінну, старанну службу й за особливі труди" його було нагороджено Орденом Св. Станіслава ІІІ ступеня", а також "Срібною медаллю в пам'ять царювання Імператора Олександра ІІІ" [62, Арк. 161].
Виконання обов'язків професора фізики вимагало не тільки читання лекцій, проведення занять, а й здійснення великого комплексу заходів щодо організації науково-дослідної роботи та створення навчальної бази, обладнання фізичних лабораторій і кабінетів. М. Пильчиков у кожному вузі, де він працював, займався цією роботою, замовляв прилади для лабораторій, для проведення тих чи інших дослідів. Специфіка професійної діяльності сприяла спілкуванню з різними соціальними колами та групами, з адміністрацією університету, викладачами, лаборантами то співробітниками.
Матеріальне становище вченого визначалось професорським жалуванням, гонорарами за публічні лекції, прибутками від маєтку, який він здавав орендарям, та від продажу батьківського будинку. Пізніше, на початку 1901 року, він продав маєток, який із-за несвоєчасної сплати орендної плати викликав чимало клопоту [77].
Переважну біль
- Київ+380960830922