РОЗДІЛ 2
МЕХАНІЗМ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ РИНКУ ПОЗИЧКОВИХ КАПІТАЛІВ У МАКРОЕКОНОМІЧНОМУ
СЕРЕДОВИЩІ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ
2.1 Методологічні підходи до аналізу відкритості ринків позичкових капіталів у
транзитивних країнах
Формування спільної валюти у Європі та поширення світових фінансових криз стали
економічними поворотними подіями 90-х років ХХ століття. Країни
всього світу вдаються до переоцінки своїх валютних режимів [41, С.31]. Основне
питання в тому, які альтернативи існують для країн Центральної та Східної
Європи (КЦСЄ). В той самий час, коли більшість країн почали рухатися, принаймні
тимчасово, у бік більш гнучких валютних курсів, деякі обрали шлях насправді
фіксованих валютних курсів різноманітних форм, які включають спільну валюту
(євро), валютні ради (в Болгарії, Естонії, Литві).
Питання вибору режимів валютного курсу постало після 1945 р., коли більшість
країн з ринковою економікою підписали Бреттон-Вудську угоду про фіксований
режим валютного курсу. В 1953 р. правильність цього режиму було піддано сумніву
тепер уже класичною роботою М. Фрідмана. До 1973 р. Бреттон-Вудську систему
було зруйновано, тому основні країни продовжували й надалі послуговуватись
режимами гнучких валютних курсів. Однак, у 1979 р. провідні країни Західної
Європи запровадили фіксовані валютні курси між собою, а в 1999 р. вони зробили
ще один крок у напряму впровадження єдиної валюти.
До середини 80-х років минулого століття МВФ та інші вашингтонські інституції
досягли консенсусу про те, що для нових економік кращим виявився режим
фіксованого, або принаймні “керованого”, валютного курсу, насамперед, через те,
що такий режим дисциплінує центральні банки цих країн та утримує інфляцію на
рівні менш ніж 10%.
До середини 90-х років ХХст. цей “вашингтонський консенсус” було
дискредитовано, передусім валютною кризою в Мексиці наприкінці 1994 р. Почав
зароджуватися новий, до того ж абсолютно відмінний від попереднього, консенсус.
Полягав він у тому, що в постбреттонвудському світі високомобільного капіталу
лише “автоматичність” могла запобігти валютній кризі. Малися на увазі режими,
що автоматично пристосовувалися до ринкових сил без втручання уряду, або режими
повністю гнучких валютних курсів, або режими фіксованих валютних курсів, які
конституційно обмежені “валютними радами” [220, Р.58].
Таким чином, до 1999 р. (після криз в Азії, Росії та Бразилії 1997, 1998 та
1999 рр.) західні провідні економісти захищали режими повністю гнучких валютних
курсів для основних неоекономік, що були властиві Індонезії, Росії та Бразилії,
тоді як їх колеги з Сходу, рекомендували абсолютно фіксовані валютні курси,
“гарантовані” валютними радами, для тих же нових економік. Навіть більше того,
дедалі наполегливіше значна група аналітиків із європейських країн та радників
пропонує режими єдиних валют, змодельованих на євро для таких різнопланових
регіонів, як Білорусь і Росія, Канада й Сполучені Штати [220, Р.92].
Найбільшою проблемою, з якою зіштовхнулися майже всі перехідні економіки на
початку перехідного періоду, була лібералізація внутрішніх цін з одночасною
лібералізацією міжнародної торгівлі. Важливим кроком була заміна
нереалістичного офіційного валютного курсу на реалістичний ринковий курс.
Зважаючи на м’які бюджетні обмеження, і монетарна, і фіскальна політики були,
як правило, невизначеними: таким чином, інфляція могла вийти з-під контролю.
Країни Центральної та Східної Європи зіткнулися з дилемою: або регулювати
рівень інфляції та дозволити відповідну девальвацію валютного курсу, або
альтернативно спробувати стабілізувати рівень інфляції, прив’язуючи сюди й
валютний курс.
Такі країни, як Болгарія, Румунія, Росія та Україна, обрали режим гнучкого
валютного курсу. Інші, як Чехія, Угорщина та Польща, обрали фіксований валютний
курс. Виявилося, що останні мали кращі показники економічної діяльності, як
щодо скорочення інфляції, так і щодо супроводжуючих скорочень випуску. Хоча
інші фактори теж були досить впливовими. Звідси можна зробити висновок про те,
що прив’язка на початкових етапах перехідного періоду була кращою, аніж за умов
політики гнучкого обмінного курсу.
Наприклад Росія, маючи режим гнучкого валютного курсу, не вважала основною
метою валютної політики наявний рівень інфляції. В результаті вона не лише
постраждала від високої й тривалої інфляції, але й, надаючи рублеві кредити
центральним банкам, фактично експортувала інфляцію до країн колишнього
Радянського Союзу, в тому числі й до України. Ця акція була тривалою, оскільки
рубль залишався єдиною валютою в межах країн колишнього Радянського Союзу
впродовж кількох років після розпаду СРСР. Лише після введення власної валюти
(1995 р.) Україна змогла одержати контроль над своєю монетарною політикою та
досягти скорочення інфляції. Аналогічно, інші країни з гнучким валютним курсом,
такі як Румунія та Болгарія, не змогли позбутися 100% інфляції аж до середини
90 - х років.
Натомість Чехія, Угорщина й Польща набули макроекономічної стабільності раніше.
Те ж саме відбулося з реформами на мікрорівні. Однак, можливо, найбільш
вражаючою була різниця між названими країнами та країнами колишнього СРСР, як
і, зокрема, між прибалтійськими - Естонією й Латвією. Тоді, як Естонія
запровадила систему фіксованого валютного курсу (у формі валютної ради), Латвія
запровадила гнучкий валютний курс, ввівши прив’язку лише в 1994 р. Звичайно,
обидві країни подолали високу інфляцію, проте Латвія зробила із значно більшими
втратами у вигляді втраченого випуску, і річне зростання ВВП у 1993, 1994 та
1995 рр. було на рівні 15%, 2% та 1% відповідно.
Тоді, як очевидною була перевага прив’язки валютного курсу н
- Київ+380960830922