РОЗДІЛ 2
ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПРАВОВОЇ
КОНЦЕПЦІЇ С.ДНІСТРЯНСЬКОГО
2.1. Соціальні та методологічні засади формування правової концепції ученого
Безперечно, В.Бабкін та І.Усенко справедливо стверджують, що „у
концептуально-теоретичній спадщині вітчизняного правознавства провідне місце
належить творчому доробку наших попередників у галузі теорії права та філософії
права. І справа не лише в тому, що ці юридичні дисципліни є основоположними в
системі правових наук, визначають методологічні і світоглядні засади
правознавства загалом, служать основою для розвитку всіх інших його галузей”
[[cxxv]]
При з’ясуванні та оцінці загальнотеоретичних поглядів С.Дністрянського, на нашу
думку, доречно врахувати кілька факторів: по-перше, з кінця ХVІІІ століття
західноукраїнські землі (Буковина, Закарпаття та Галичина) увійшли до складу
Австрії (з 1867 року — Австро-Угорщини); по-друге, західноукраїнські мислителі,
громадські, політичні, наукові та творчі діячі вже в період „Весни народів”
усвідомили права і свободи людини та громадянина, поняття народу, значення
етнічної території для використання права народу на самовизначення; по-третє,
українці в Австрії отримали реальний доступ до європейського рівня освіти та
науки; і нарешті, по-четверте, деякі західноукраїнські мислителі кінця ХІХ
початку ХХ століття створювали концепції права та держави, які ідейно
відрізнялись від основних концепцій європейських мислителів того періоду.
Зрештою мусимо зважати і на методологічні застереження О.Скакун, що, хоч була
специфіка розвитку української політичної та правової думку „Тем не менее было
бы неверно представлять ее в отрыве от политической мысли и иястории России и
Австро-Венгрии: Левобережная, Правобережная и Южная Украина находилась в
составе Российского государства; Восточная Галиция, Северная Буковина и
Закарпатье оставались под гнетом Австро-Венгерской монархии на положении
колониальных окраин. Идеи каждого течения и направления политической мысли
являются непосредственным отражением действительности, закономерно
совершающейся в классовом обществе борьбы между классами и группами классов за
государственную власть, и как всякие идеи, лишь в конечном счете обусловлены
экономическим базисом”[cxxvi].
Поширивши владу на Угорщину, з 1526 року до складу Австрії увійшло Закарпаття
[[cxxvii]]. У 1772 році, в результаті поділу Речі Посполитої, до імперії
Габсбургів[[cxxviii]] була приєднана Східна (українська) Галичина, яка разом із
Західною (польською) Галичиною увійшла в єдиний коронний край „Королівство
Галіції і Лодомерії”[[cxxix]]. У 1774 році до Австрії була приєднана Буковина.
В цей час австрійська абсолютна монархія була багатонаціональною державою. В
державі аж до так званої „конституційної ери” середини ХІХ століття виділялись
три основні групи земель: німецькі (Австрія, Штирія, Крайна, Трієст та ін.),
слов’янські (Чехія, Моравія, Галичина з Буковиною), угорські (Угорщина,
Закарпаття, Хорватія та ін.). Спадковий монарх зосереджував в своїх руках усю
повноту законодавчої, виконавчої, військової та судової влади. Він вважався
єдиним джерелом права, видавав найвищі постанови, патенти, резолюції та ін.
Свої функції імператор виконував через особисту канцелярію. Дорадчим органом
при ньому була придворна канцелярія, яка декілька разів змінювала свою
назву.[cxxx] Міста були обмежені у використанні магдебурзького права.
Австрійський уряд прагнув повної ліквідації самоврядування в містах.
Лише у другій половині ХІХ століття в Австрії було проведено ряд реформ, які
стосувались державного устрою й управління. Але, як вважає В.Кульчицький,
„Інтереси, що з’єднали галицьких польських поміщиків і буржуазію є монархією
Габсбургів, продовжували і надалі визначати австрійську політику на польських
та українських землях. Австрійські правлячі кола поступово змінили політику
германізації краю наданням керівного становища в ньому польським імущим класам”
[cxxxi]. Перші спроби відновити у Львові самоврядування, вважає В.Кульчицький,
відносяться до 1849 р. і до 1862 р., але реальне їх впровадження в життя
відбулось лише у 1870 році.[[cxxxii]]
Т.Андрусяк у своїй доповіді „Розвиток української правової думки в Галичині
напередодні „Весни народів”” зауважив: „З далеко більшим правом, ніж про інші
українські землі можна сказати, що українську націю в Галичині творив виключно
селянин, знедолений, несвідомий ні людських, ні національних прав, що тільки зі
стихійною впертістю консерватора зберігав свої звичаї, традиції,
мову”.[[cxxxiii]]
На думку І.Андрухіва, важливий вплив на процес національного відродження в
Галичині мали реформи австрійського уряду в галузі шкільництва наприкінці ХVІІІ
ст., ідеї романтизму й слов’янського відродження, які поширилися серед чехів та
поляків, а також безпосереднє знайомство з творами української літератури
Наддніпрянської України. Національно-свідомою і освіченою соціальною верствою
українського населення було греко-католицьке духовенство та часина світської
інтелігенції. Саме завдяки невеликій групі вчених, переважно зі стану духовної
та світської інтелігенції, які збирали історичні документи, фольклор, предмети
старовини і все частіше використовували у розмові та літературних творах
українську мову, виникли в Галичині перші українські школи, українські
часописи, культурно-освітні товариства та інші форми національного
відродження.[[cxxxiv]]
На кінець XVIII — початок XIX століття припадає на розробку законодавства
Австрії. Так, першу частину (про права підданих, сімейне та опікунське право)
першого проекту цивільного кодексу, який розроблявся ще за часів правл
- Київ+380960830922