РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ НАПРЯМКИ Й ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПРАКТИКИ СОЦІАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ
У 20-х – 30-х РОКАХ XX СТОЛІТТЯ
2.1 Створення нормативно-правової бази вітчизняної системи соціального
виховання
У переважній більшості сучасних вітчизняних історико-педагогічних видань
висловлюється думка про те, що Народний комісаріат освіти Радянської України,
який був створений у 1919 році, з самого початку своєї діяльності копіював у
сфері освіти те, що робилося в Москві [114, 334]. З подібним твердженням можна
погодитися лише частково. Дійсно, в Україні, як і в Росії, приймаються декрети
про відділення церкви від держави і школи від церкви, про передачу всіх
навчальних закладів у ведення Наркомосу та інші. Однак із самого початку
українська освітня система орієнтувалася на власні, відмінні від російських,
концептуальні ідеї, що враховували реальну обстановку, яка склалася на той
період у країні. Було взято курс на створення системи соціального виховання.
Першим кроком у цьому напрямку можна вважати спробу зібрати в єдине ціле всі
установи, які надають соціальну допомогу дітям. 14 травня 1920 року губернським
відділам народної освіти була направлена телеграма, в якій наказувалося всі
притулки та інші дитячі заклади, що були у веденні Наркомсобезу, передати
органам Наркомосу [253, 5]. Цей крок демонстрував цілком виправдане прагнення
надати соціальній роботі з дітьми педагогічної доцільності.
Паралельно керівники вітчизняної освітньої сфери займалися своєрідною
апробацією ідеї соціального виховання. 8 червня 1920 року нарком освіти
Г.Ф. Гринько розіслав завідуючим губернськими відділами народної освіти свою
брошуру „Чергові завдання радянського будівництва в галузі освіти”. У
супроводжуючому листі він просив піддати її основні положення найсерйознішому і
найретельнішому обговоренню і, якщо треба, найжорстокішій критиці. Особливу
увагу пропонувалося звернути на виховні можливості дитячих клубів і дитячих
будинків, на їхні взаємовідносини зі школами першого ступеня, на доцільність
об’єднання всієї педагогічної роботи з дітьми до 15 років у єдиній системі
соцвиху [253, І4].
Розробку нормативно-правових основ освітньої політики було розпочато
українським більшовицьким урядом зі створення „Декларації про соціальне
виховання дітей”. Робота над цим документом доручалася О. Попову. 19 червня
1920 року він представив на засідання відділу соцвиху матеріали до декларації,
які після ретельного обговорення були схвалені. О. Попову було довірено
підготувати остаточний варіант документу з урахуванням висловлених зауважень,
який 1 липня 1920 року і затвердив Наркомос.
Як підкреслювалося раніше, „Декларація про соціальне виховання дітей”
запроваджувала в Україні особливу систему соціального виховання, яка охоплювала
дітей від народження до 15 років, і головна мета якої вбачалася в охороні
дитинства. Термін „охорона дитинства” у прийнятому документі розглядався
гранично широко - як освіта, виховання, годування, одягання [52, 11].
Для запровадження соціально-педагогічних ідей у життя в структурі Наркомосу
засновувався відділ соціального виховання – так званий Ценсоцвих (пізніше
Головсоцвих). Загальні питання соціального виховання розглядала рада відділу,
до складу якої крім керівників підвідділів входили представники політичних та
профспілкових організацій. При раді організовувалися тимчасові та постійні
комісії, які займалися конкретними соціально-педагогічними проблемами.
Перелічені структури несли відповідальність за вироблення рішень. Відмітимо, що
і рада, і комісії були державно-громадськими об’єднаннями, які забезпечували
залучення сил громадськості до розробки політики у сфері соціального
виховання.
На першому засіданні ради відділу соціального виховання, що відбулося ще 25
квітня 1920 року, було затверджено її структуру, яка разом з Декларацією
оприлюднювалась у „Віснику Наркомосу УСРР” [254, 10]. Виконання прийнятих радою
і комісіями рішень доручалося чотирьом підвідділам соціального виховання:
загально-організаційному підвідділу, який включав організаційно-інструкторську,
кошторисно-фінансову, будівельно-технічну секції, а також секції пропаганди і
статистики;
науково-педагогічному підвідділу, який включав секції підготовки робітників
соцвиху, показових установ, наукової розробки проблем виховання, редакційну
секцію;
підвідділу охорони дитинства, який включав розподільну секцію, секції дитячого
забезпечення, правового захисту дітей і центральну комісію у справах
неповнолітніх;
підвідділу дитячих закладів, який включав дошкільну, шкільну та позашкільну
секції, а також секції дитячих будинків, закладів для дефективних дітей.
У складі губернських і повітових відділів народної освіти засновувалися
підвідділи соціального виховання. Підвідділ губвно складався з дошкільної та
позашкільної секцій, а також секцій підготовки працівників, охорони дитинства,
дитячих будинків, дефективних дітей. Йому також підпорядковувалися
організаційно-інструкторське бюро, науково-педагогічна та редакційно-видавнича
комісії. Підвідділ соціального виховання повітового відділу народної освіти
включав секції дитячих будинків, охорони дитинства, а також дошкільну та
шкільно-позашкільну секції і організаційно-інструкторське бюро [202, 8-15].
Слід відмітити, що Наркомос України дуже оперативно розробляв нормативну
документацію. Вже на кінець 1920 року, незважаючи на складні
соціально-економічні умови і політичну обстановку в країні, відсутність
досвіду, було створено схеми центрального відділу і місцевих підвідділів
соціального виховання. Це дозволило в короткий термін п
- Київ+380960830922