РОЗДІЛ 2
ІННОВАЦІЙНА СТРАТЕГІЯ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
2.1. Інституційне забезпечення інноваційних конкурентних переваг національної економіки.
Характер конкурентних переваг країни, на нашу думку, обумовлюється переважно обраною інноваційною стратегією та відповідними акцентами в інноваційній політиці країни. В світовій практиці нагромаджено досвід розробки цілого ряду стратегій інноваційного розвитку. Серед них стратегія перенесення ("пасивного навчання" [passive learning]), стратегія запозичення ("активного навчання" [active learning]) і стратегія нарощування (власне інноваційна [innovation]).
Стратегія перенесення полягає у підвищенні національного рівня виробництва завдяки використанню існуючого іноземного науково-технічного потенціалу, втіленого в новій, більш продуктивній техніці та технологіях. При цьому, основою технологічного розвитку є адаптація зарубіжних інновацій при мінімальних технологічних зусиллях з боку приймаючої сторони (наприклад, отримання нових технологій через проекти "під ключ"). В країні-реципієнті технологій інноваційна діяльність зводиться до освоєння технології виробництва нової продукції або використання нового устаткування. Такий тип інноваційної діяльності не потребує цілеспрямованих додаткових витрат і є наслідком досвіду, отриманого безпосередньо в процесі виробництва. Метою такої стратегії є створення системи знань, вмінь та навичок, необхідних для застосування їх у власному виробництві.
Стратегія запозичення полягає у тому, що використовуючи дешеву робочу силу, частину власного, деградуючого науково-технічного потенціалу в країні-реципієнті освоюється виробництво нової продукції, за імпортованою технологією. Далі відбувається нарощування власного виробництва з відродженням науково-технічного потенціалу, здатного проводити власні НДДКР. Метою одержання іноземних технологій є розробка на їх основі власних аналогічних технологій, що вимагає набуття знань, вмінь і навичок, необхідних для безперервного поліпшуючого (нерадикального) вдосконалення дизайну та функціональних характеристик продукції та процесних технологій.
Нарешті, стратегія нарощування полягає в тому, що на основі використання власного науково-технічного потенціалу, залучення іноземних вчених та конструкторів, інтегрування фундаментальної науки, освіти та прикладної науки підприємства постійно створюють нові продукти, високі технології, які реалізуються у виробництві та соціальній сфері. Країни які використовують інноваційну стратегію нарощування володіють знаннями, вміннями і навичками, необхідними для створення нових технологій, які дають можливість радикальним чином змінювати дизайн та суттєві функціональні характеристики продукції та виробничих технологій.
Дві перші стратегії є стратегіями імітації інновацій. Вони спрямовані не на досягнення технологічного лідерства, а на скорочення відриву у продуктивності від розвинених країн-інноваторів. Лише остання стратегія дає можливість підвищити реальну конкурентоспроможність національної економіки на основі випереджаючих темпів зростання продуктивності праці і забезпечити підвищення добробуту її населення у довгостроковій перспективі.
На рисунку 2.1. зображено ситуацію, коли країни конкурують на ринку одного товару, для виробництва якого використовується нова технологія, розроблена країною-інноватором (стратегія нарощування) і яка адаптується країнами імітаторами. Базовим припущенням є рівні вихідні умови, тобто вартість ресурсів у всіх країнах є однаковою, а держава не компенсує виробникам частини їх інноваційних витрат. Зрозуміло, що собівартість продукції знаходиться в обернено пропорційній залежності від продуктивності праці, з якою вона виробляється.
Рис. 2.1. Залежність собівартості від обраної інноваційної стратегії.
Джерело: побудовано автором на основі [132;18].
Нова продукція не одразу стає популярною на ринку. Час, необхідний для того, щоб нова продукція завоювала прихильність споживачів, називається лагом попиту. Протягом цього часу інноватор несе найвищі витрати, і собівартість виробництва є максимальною, оскільки ще не напрацьовано виробничий досвід, не спрацьовує ефект віддачі від масштабів виробництва та існують досить великі нерозвідані резерви економії витрат.
Конкуренція з боку імітаторів з'являється лише через певний період часу (імітаційний лаг), протягом якого вони освоюють виробництво нового продукту за ліцензією або розробляють власний аналог.
Доки імітаційний лаг перевищує лаг попиту прибутки від нової продукції, виробленої в країні-інноваторі, є максимальними. На рисунку це відображено найбільшим проміжком між кривими ціни та собівартості нового товару.
Як видно з рисунка, собівартість виробництва нового товару в країні-імітаторі перевищує собівартість країни-інноватора, що обумовлено двома важливими причинами процесу технологічного трансферу:
- по-перше, розробники принципово нових продуктів і процесів є їх монопольними власниками і вони не зацікавлені в швидкому поширенні нової технології, що неминуче породжує конкуренцію, яка з часом понижує прибутковість. Тому, більшість технологій, до яких мають доступ імітатори, є другокласними, що апріорі обумовлює вищий рівень собівартості та нижчий рівень продуктивності виробництва, ніж у країн-інноваторів;
- по-друге, в процесі технологічного трансферу крім передачі власне уречевлених, кодифікованих знань необхідно сприйняття ще й неявного знання1, що вимагає від реципієнта технології затрат часу, ресурсів та технологічних зусиль. Отже, собівартість продукції імітатора залишатиметься вищою, ніж у інноватора, навіть якщо припустити, що вони використовують технологію однакового рівня новизни, до тих пір, поки імітатор повністю адаптує, або ж розробить власну систему неявного знання. В цьому зв'язку необхідно розуміти переваги стратегії запозичення, яка дає можливість через певний лаг