РОЗДІЛ 2
ІСТОРИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ "КОЗАЦЬКОГО" ЕПОСУ
2.1. Феномен козацтва
Період в історії України, небезпідставно названий "козацьким", свідчить про ту надзвичайну роль, яку відігравало козацтво в умовах відсутності інституту державності на українських землях, і фактичного поневолювання місцевого населення представниками "пануючих" етносів. Особливе місце козацької верстви в рамках Речі Посполитої, а згодом Російської держави, завжди було очевидним не тільки для органів місцевої влади, які безпосередньо контактували з козацтвом, але й для представників інших держав. Звідси значна кількість джерел та історико-публіцистичних творів, як українських так і європейських, в яких фігурують військова справа українського козацтва, його роль у політичному житті країни, принципи самоврядування, етнотип, особливості побуту і способу життя, тощо [19, 25, 130, 131, 198].
Спираючись на ці та інші джерела, до вивчення феномена козацтва залучилися як академічні європейські вчені так і дослідники-аматори, визначні письменники, відомі політичні діячі [81, 149, 205, 207, 252, 255]. Тема українського козацтва виявилася особливо актуальною в ХІХ - першій пол. ХХ століття. З одного боку, це період завершення процесу формування європейських націй, в тому числі й української, який відзначався підвищеною цікавістю до різних етнологічних штудій. З іншого, становлення буржуазних демократій по всій Європі, супроводжувалося бурхливим зростання революційного руху. Теми волі, боротьби за незалежність, свободи особистості, стали надзвичайно актуальними. Історія козацтва відповідала новітнім віянням часу, отже можна констатувати справжнє захоплення українськім ("малоросійським") козацтвом, особливо на території Російської імперії.
Хоча політично українські землі входили до складу імперії, але роботи того періоду, присвячені козацтву, сучасною наукою визнані своєрідною класикою саме вітчизняних досліджень [4, 52, 77, 249, 264]. Такий підхід абсолютно справедливий, оскільки вони були написані з повним усвідомленням своєрідності та самостійності української історії поза імперськими рамками. Можна сказати, що саме тільки звернення до теми козацтва в умовах обмеження українських національних проявів, шовіністичних утисків із боку імперської влади, свідчило про громадську позицію і національну самоідентифікацію науковців.
Цей принцип залишився незмінним і в умовах радянського строю. Хоча історію козацтва було дозволено вивчати, переважно в контексті "класової боротьби", але повністю заборонити її влада не спромоглася, задовольнившись півзаходами. Навіть у таких жорстких умовах українська наука не припинила дослідження козацтва, зосередившись на економічному та соціально-політичному напрямках [30-33, 123, 219].
З отриманням Україною незалежності у 90-ті роки ХХ ст., практично співпало святкування 500 річниці українського козацтва. З приводу ювілейної дати, на хвилі національного піднесення, українські періодичні видання захлиснула лавина публікацій, переважно популярно-публіцистичного характеру. На сьогодні, тема козацтва є однією з найбільш розроблених вітчизняною історичною наукою, вона продовжує цікавити й закордонних дослідників. Причина такого сплеску зацікавлення темою козацтва обумовлена новітніми філософськими концепціями, зокрема розглядом шляхів утворення "національного характеру"[211, с.24].
Серед вітчизняного наукового доробку слід, перш за все, пригадати імена тих учених, для яких козаччина залишається провідною темою дослідження і чий вклад у сучасній українській науці являється загальновизнаним: О. Апанович, О. Гуржій, Ю. Мицик, Г. Сергієнко,
В. Сергійчук, В. Смолій, В. Степанков, І. Стороженко. При цьому, погляди науковців на козацтво, окремі аспекти генезису цієї верстви, її ролі в загальній історичній ситуації, залишають простір для подальших дискусій.
Розбіжність поглядів на козацтво бере свій початок із національно-демократичного українського руху в межах Російської імперії. Першими до теми козацтва долучилися збирачі та популяризатори пісенного фольклору. В коментарях до славнозвісної збірки "малоросійських пісень" М. Максимович зауважив, що саме в козацькі часи склався особливий "характер" українців, "облагороджений і піднесений Богданом Хмельницким" [137, с.V]. Передова українська інтелігенція сприймала козацтво в дещо романтизованому вигляді, навіть у тому випадку, коли в загальному ставленні до козацтва переважала негативна оцінка. Помірних національних діячів лякало нічим не обмежене козацьке свавілля (варіант давньогрецької "охлократії"), яке бачилося культурним діячам ХІХ ст., наслідком "бездоглядного", отже маргінального середовища. Останнє зауваження належить до наукової та художньо-публіцистичної спадщини П. Куліша, який "засудив козацтво як деструктивну й анархічну силу" [102, с.78]. Проте, в своїх художніх творах, попри намагання протиставити "розбійників" - козаків та решту населення України, П. Куліш відобразив і ті моменти, які робили з козацтва своєрідний символ волі і нескореності, що імпонував усій українській спільноті.
Зовсім інше ставлення до козацтва продемонстрували
М. Костомаров та В. Антонович, недарма їх обох вважали "українофілами", а останнього ще й "хлопоманом". М. Костомаров чи не першим серед українських учених поставив питання про те, що творцями історії є не окремі правителі, а народ. Звертаючись до образів видатних народних ватажків, М. Костомаров підкреслював: "...якщо ці люди з'явилися в дикій, варварській личині - все ж таки то були люди, які виразили те таємне, що чаїлося в народному серці, - ні, ми не соромимося, безумовно, цих людей..." [88, с.72]. Він також відмічав, що козацтво справило великий вплив на українське населення, яке бажало стати козаками, тобто вільними людьми ще напередодні повстання Хмельницького [121, с.226].
В. Антонович вважав Хмельниччину народною війною. Згідно його відомостям, після битви на Жовтих Водах, можливо під час перебування в Білій Церкві, Хмельн