Генеза і розвиток традиційних форм українського співоцтва

РОЗДІЛ 2
ЕВОЛЮЦІЯ ТРАДИЦІЙНИХ ФОРМ УКРАЇНСЬКОГО СПІВОЦТВА
2.1. Парарелігійне співоцтво
Розвиток парарелігійної форми співоцтва на Україні з дохристиянських часів має виразний соціальний аспект, пов'язаний зі специфічним середовищем незрячих інвалідів. Історично на українських землях, як, зрештою, й на інших територіях Східної Європи, хвороби очей, тяжкі інфекції та каліцтва, що недостатньо ефективно лікувалися, призводили до втрати зору в значної кількості людей. Найчастіше причинами сліпоти були: трахома, глаукома, ксерофтальмія, катаракта, кератомаляція, різновиди ретинопатій, очний травматизм, бленорея, наслідки натуральної віспи й сифілісу та ін. Різноманітні джерела повідомляють, що відсоток незрячих на Україні завжди був досить значним [241, с. 58]. Зокрема у 1901 році під час медичного огляду населення Харківської губернії було виявлено близько 2% незрячих від загальної кількості жителів [147]. Коливання цього відсотку залежало від умов суспільного життя, і також у залежності від різних лихоліть, епідемій чи воєн цей відсоток періодично коливався.
У давні часи чимало людей ставали незрячими ще й від покарань "на очі", коли за провини осліплювали на одне чи на обидва ока. Походячи від ритуальних екзекуцій первісної людини, осліплення з дохристиянських часів і до XVIIІ ст. включно вважалося катуванням, тяжчим за смерть. Разом із тим осліплення викликало в народів пострах і застосовувалося для наочної демонстрації могутності завойовника. "Црь, не хоя кого оубити, повелел очи кмоу слепити стеклом, и бы очи тако поврежене, и не видаше ничего..."[Цит. за: 200, стов. 441-442]. 1068 року, повернувшись до Києва, Мстислав Ізяcлавович жорстоко побив і осліпив 70 осіб [62]. Літописець ХІІ ст. відзначає особливу жорстокість єпископа Феодорця: "...немилости-вым был мучитель, одним головы рубил, другим глаза выжигал (...) желая исторгнуть у них имение" [Цит. за: 62]. З інших літописних джерел: "Вышату же наша с изверженными на брегь, и приведоше к Царюграду, и слепиша Руси много" [Цит. за: 200, с. 441]. Звичай карати незрячістю довго тримався і серед південних завойовників. Зокрема, у думах "Про Івана Копильченка" та "Про Степана Погрібняка" оповідається про розповсюджений серед кримських татар звичай виколювали очі полоненим, що мали провину, і задля остраху відпускати покалічених на волю [94], [104]. Полтавський лірник Микола Дубина розповідав історію про те, як одного разу в полон до турків потрапило 20 козаків, серед яких був козак Грицько з Іржавця. Цього Грицька призначили наглядачем до бранців. Якось він роздобув для полонених козаків турецьку одежу і допоміг вирватися на волю. За це турки йому викололи очі. Незрячий, він якимось чином "добрався у свій край" і "почав грати козацьких пісень, коториі про воїнство: як вони воювали, як вони із плєну тікали" [151, с. 43].
Численний прошарок незрячих викликав серед простолюду багато забобонів про причини свого каліцтва. Зокрема, в середині ХІХ ст. досить розповсюдженим серед селян було повір'я про втрату зору від батьківського прокляття [127, с. 43].
Перші свідчення про співців-старців зустрічаємо в добу середньовіччя давньоруської держави [203, с. 15]. В ХІ -ХІІ ст. зі старцями пов'язує-ться побутування в народі т. зв. "старьча кощун", "старьчьскых басен" - язичницьких міфів-кощун [183, с. 315]. Церковна влада, очевидно, вороже ставилася до співців-"кощуннословников" і сприяла їхній соціальній марґіналізації.
Подальший розвиток "старцівського" співоцтва, вірогідно, відбувався під впливом православної церкви та християнських паломницьких рухів, зокрема т. зв. "калік перехожих" [43]; [20, с.10]. Із ХІІ ст. на території Русі формується традиція паломництва до святих місць - Єрусалиму та Константинополя (Царгорода). У період середньовіччя сформувалася окрема субкультура "калік перехожих" зі своїм статутами, отаманами, нормами поведінки і особливим різновидом співу на біблійні теми [144, с. 35-36], [163, с. 24-30]. Паломники пішки мандрували у Святу землю і, співаючи релігійні пісні, добували собі засоби до існування "іменем Христа". Можна припустити, що рух "калік перехожих" у ХІІ-ХV ст. сприяв трансформуванню орієнтації "старцівського" співоцтва з язичницької на християнську і значно вплинув на його форму організації, світоглядові орієнтири та репертуар. З іншого боку, не можна виключати і впливу на "старців" світських співців (скоморохів, двірських співців), а також аматорів з духовного і аристократичного культурних середовищ.
Починаючи з ХVІ ст., під впливом запорізького козацтва формується якісно новий етап розвитку "старцівського" співоцтва. Співпраця з козацтвом відбилася на самоорганізації співців, на використанні нового музичного інструментарію (кобза, бандура, ліра), на характерному епічному репертуарі (думи, битовщини). Паралельно скріплюються відносини співоцтва з церквою та біляцерковними інститутами (школами, шпиталями, притулками), що формально узаконює статус кобзарських цехів і сприяє формуванню релігійної частини співоцького репертуару (псальми, канти).
Кобзарство переживає період, що характеризувався консервативним розвитком співоцьких цехових об'єднань, збереженням епічного і релігійного репертуару. Згідно з кобзарськими переказами, у серпні 1775 року поблизу м. Переяслава відбулася т. зв. "дванадцятиотча" нарада незрячих співців, де були прийняті дванадцять "Вустинських статутів" - зведення неписаних законів, світоглядних норм, правил поведінки і репертуару кобзарів, лірників і стихівничих [241, с. 5-10]. Незрячі співці дотримувалися затверджених співоцьких законів до кінця 20-х років ХХ ст.
У другій половині ХІХ ст. - на початку ХХ ст. на кобзарство впливали урбанізація суспільства, розшарування селянства, репресивні дії з боку поліційних органів (урядові постанови 80-х років про заборону жебрацтва), втручання в побут і творчість співців інтелігенції [240, с. 122-132]. Суттєво вплинуло на життя незрячого співоцтва та його чисельність рішення цехмайстра Хведора Вовка (60-ті роки ХІХ ст.) про заборону осліпленн