РОЗДІЛ 2
ТІЛО МІЖ ЛЮДСЬКИМ ТА НЕЛЮДСЬКИМ:
ВІД РУЙНУВАННЯ ДО ВІЗУАЛЬНОЇ СТАТИКИ
Грецький світ до науки та філософії є світом ієрархії та тонких диференціацій,
розрізнень. Політеїстичне середовище локалізує людину в низці місцевих культів
та легенд. Не існує одного „великого наративу”, який би структурував людський
досвід в один єдиний порядок. Боги інтенсивно локалізовані в географічному
просторі, у святкових часах, конкретних подіях. Поети – Гомер, Гесіод – першими
починають „організовувати” світ божественного. Світ складається з негомогенного
спектру істот та речей: лінія розподілу речей проходить понад землею, на землі
та попід землею, і всі три сфери населяє суміш живих істот – богів, демонів,
героїв, смертних, мертвих і тварин. Усі вони можуть пов’язуватись мінливими
зв’язками сакральних сил – не перманентних властивостей, а скороминучих
присутностей. Боги, дерева, герої, тварини, навіть обладунки воїна можуть
маніфестувати божественні сили. Отже, зв’язки між ними тяжіють до нетривалості.
Такі обставини не можуть обумовлювати розвиток ідеї дискретного „органічного”
тіла. Подібно до інших традиційних суспільств, гомерівська епоха і доба архаїки
в Греції не виявляють розуміння чіткого тілесного аспекту індивідуації.
Соматичні аспекти сильно пов’язані з соціальними відносинами, чия потенційна
мінливість суперечить ідеї єдиного центру. Якщо такий центр і є, то він
розпорошується в генеалогіях, племінному устрої, в нумінозній владі імені.
Гомерівський „індивід” є скоріше „набором” сил, атрибутів, функцій, які краще
визначити як характерологію, а не „особистість”. Хоча „тінь”, яка залишає тіло
після смерті, здається, якоюсь мірою відображає уявлення про людину як про
ціле, така тінь залишається несубстанційною і розглядається як менший ступінь
існування, ніж жива людина. Ця псюхе – ані душа, яка визначає людину в
християнську епоху, ані сила, яка об’єднує всі життєві здатності, за
Аристотелем. Також і хвороба або лихо трапляються не з дискретним цілим тіла, а
поширюються від широкої „сітки” тіла по всьому племені. Усе це може гарантувати
те, що принаймні за архаїчної доби греки не знали чіткого розрізнення між
індивідуальним та колективним, а отже, і чітко визначеного індивідуального або
приватного тіла, що особливо помітно на прикладі мертвого тіла. Згідно з
грецькою дослідницею Маро Тріандафіллу, „мертве тіло є складним полем значень,
що визначається економічним та суспільним статусом його власника, коли той був
іще живий, способом і місцем його смерті, релігійними переконаннями. Так...
непохований труп, позбавлений знаків суспільного статусу померлого (одяг,
прикраси, інколи тату), може належати будь-кому” (переклад мій. – В.Г.) [143,
с. 21] [33 ”Фп нексь уюмб еЯнбй Энб рплэрлпкп редЯп узмбуйюн рпх псЯжефбй брь
фзн пйкпнпмйкЮ кбй кпйнщнйкЮ иЭуз фпх кбфьчпх фпх, ьфбн Юфбн ен жщЮ, фпн фсьрп
бллЬ кбй фпн фьрп ибнЬфпх фпх, фп исзукехфйкь рлбЯуйп. ёфуй, ...Энб Ьфбцп
рфюмб, брпгхмнщмЭнп брь фб узмЬдйб фзт кпйнщнйкЮт фпх иЭузт (спэчб, кпумЮмбфб,
десмбфпуфйоЯет кЬрпфе), мрпсеЯ нб бнЮкей уфпн прпйпдЮрпфе”.].
Слушно назвати неметафізичну культуру гомерівської епохи культурою присутності
і окреслити ті її властивості, що стосуються тілесної проблематики. Оскільки в
культурі присутності панівним самовизначенням слугує тіло, то простір, тобто
сфера, що формується навколо тіл, закономірно становить основоположну сферу, де
встановлюються відносини між різними людьми і між людьми і матеріальним світом
[172, c. 89]. Якщо в культурі присутності простір – це та панівна сфера, де
утворюються відносини між людьми, тобто між людськими тілами, то ці відносини
весь час можуть перетворюватись у насилля – тобто в заняття та блокування
простору тілами – проти інших тіл.
Ниже говоритиметься про статусність гомерівських героїв. Оскільки окреслена
епоха характеризується мінливістю зв’язків сакральних сил, то така мінливість
не в останню чергу стосується людини. Людина локалізована в сакральному
просторі, або просторах (міфічний світ епосу відзначений множинністю). Самий
стан її, те, що вона – людина, зумовлює її перехідність, статусну мінливість,
неприв’язаність до одного конкретного і постійного простору. Змінюються не
тільки вікові та соціальні статуси, людина приречена також мігрувати від однієї
„просторово-магістичної зони” до іншої [192], від одного поведінкового модусу
до іншого. В „Іліаді” та „Одіссеї” це чітко продемонстровано, і в даному
розділі буде показано мінливість статусу тіла в залежності від того, в якій
„зоні” (в якого бога) опиняється тіло людини. Розглядатиметься зокрема
конфігурація тіл у межах гомерівського епосу, яку визначає насилля. Така
конфігурація включатиме як тіла у їх „нелюдських” станах, з одного боку, так і
так звані „вписані” тіла, максимально наближені до героїчного ідеалу. Культура
присутності, в якій інтенсивність може розумітися лише кількісно, квантифікує
почуття, відчуття, а отже, і самі тіла та їх образи.
2.1. Непоховане тіло: sоma.
Нижче аналізуватимуться тілесні образи, в яких відстежуються ті чи інші модуси
тілесного буття героїв Гомерових поем. Слушно було б почати з того, про що вже
говорилося в попередньому розділі, а саме, з мертвого тіла, представленого
словом sоma. Повернення до sоma зумовлено не лише необхідністю тримати в полі
зору по можливості широкий діапазон тілесного в Гомерових поемах, однак і більш
суттєвою потребою відтворити самий цей діапазон, або епічну сітку тілесного,
яка визначатиме і місце crиj.
Вище йшлося про дискусії навколо sоma, що цікавило гомеристів з точки зору його
відповідності та взаємовідносин з відчуттям „я” епічної людини. Тепер ми знову
зосередимося на побутуванні „мертвого тіла” в текс
- Київ+380960830922