РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВЗАЄМОЗВ'ЯЗКУ ЦІЛІСНОСТІ СОЦІАЛЬНИХ СИСТЕМ І СУСПІЛЬНОГО ПРОГРЕСУ
2.1. Сутнісні характеристики цілісних соціальних систем
У попередньому розділі цілісність соціальних систем була визначена у трьох аспектах:
1) морфологічна єдність структури соціальної системи (тобто переважання значимості взаємодії компонентів системи між собою, що здійснюється у відповідності до наявних норм і визначається метою, сформованою в процесі інформаційної взаємодії між елементами системи, над значимістю взаємодії компонентів системи із зовнішнім середовищем);
2) єдність соціальної, політичної, економічної та духовної підсистем соціальної системи;
3) генетична цілісність соціальної системи.
Як вже зазначалося генетична цілісність соціальної системи визначається наявністю неушкодженого етнокультурного ядра системи, яке являє собою сукупність традиційних норм, цінностей, звичаїв, форм поведінки, характерних для представників кожної нації, які дозволяють їм визначати себе як окрему самодостатню спільноту, що вирізняє себе від інших аналогічних спільнот. Отже, наявність всіх цих характеристик свідчитиме про збереження генетичної цілісності соціальних систем
Ознакою ж цілісності соціальної системи в першому аспекті буде наявність усталеної структури. Це передбачає, що існує відповідність між окремими рівнями структури соціальної системи. Тобто взаємодія між індивідами (рівень матеріальної взаємодії) має здійснюватися у відповідності до існуючих норм (рівень інституціональної регуляції) і мати узгоджену мету (інформаційно-знаковий рівень). Проте, якщо у певних ситуаціях змінюється або зникає мета взаємодії, то виникають нові типи взаємодії, які вимагають регуляції новими нормами, таким чином, відбуваються зміни у структурі соціальної системи. Цілісність останньої порушується.
Разом з тим, форми взаємодії можуть дещо змінюватися під впливом трансформації інституційних норм, що їх регулюють, або у інституційних нормах можуть закріплюватися нові відносини (типи взаємодії), що виникли de-facto. Проте, якщо мета взаємодії лишається незмінною, то можна говорити про збереження цілісності системи. Тобто, цю ситуацію можна розглядати як своєрідне відхилення від стану рівноваги (існуючої структури соціальної системи), яке не веде до порушення останньої, а отже й до втрати системою структурної цілісності.
Здатність системи зберігати рівновагу і повертатися до неї у випадку відхилень визначається як стабільність [145, 57]. Тому стабільність може бути визначена як одна з сутнісних характеристик цілісної соціальної системи.
Розглядаючи стабільність соціальної системи, як ознаку її цілісності, можна виділити такі її особливості, звернувшись до роботи Л.А. Паутової, яка аналізує випадки співвідношення стабільності та рівноваги.
Рівноважна система може бути стабільною [145, 57]. Однак, соціальна система є відкритою, тому постійна взаємодія із зовнішнім середовищем, обмін енергією, речовиною та інформацією, призводить до постійних коливань системи від стану рівноваги, тому соціальна система стає стабільною нерівноважною. Така ситуація має два принципових розв'язання. Соціальна система або повертається до стану рівноваги, зберігаючи структурну цілісність, або починає еволюціонувати до іншої рівноваги, яка передбачає нову структуру соціальної системи. Наявність стабільності у такому випадку забезпечує вдосконалення структури, а отже і прогрес соціальної системи (цей механізм буде детально розглянуто у наступному підрозділі).
"Однак не кожна рівноважна система є стабільною. Припустимо, існує немало прикладів того, що найменші внутрішні або зовнішні збурювання здатні порушити рівновагу і привести до руйнування системи. Приклади рівноважної нестабільної системи - СРСР 70-80-х років" [145, 57]. Така система може бути охарактеризована, як закрита: рівновага у такій системі підтримується за рахунок штучної регуляції (значний вплив керівної підсистеми) за відсутності саморегуляції системи (взаємодія між окремими підсистемами). Розвиток такої системи здійснюється за синергетичними законами, оскільки зміна незначних внутрішніх чи зовнішніх факторів може призвести до значних змін у системі: від її руйнування до зміни вектору розвитку. Це ж стосується і нерівноважних, нестабільних систем, які переживають війну чи революцію [145, 57].
Проблему стабільності у зв'язку з рівновагою вивчав також Т. Парсонс. Особливу увагу приділяв він дослідженню змін і їхнього впливу на стабільність системи.
У теорії рівноваги Парсонса зміни зведені переважно до трьох визначених типів: 1) зміни, необхідні для підтримки стабільності в суспільстві; 2) інші зміни сумісні з першими; 3) обмежені, тимчасові зворотні процеси навколо рівноважної позиції соціальної системи. Для того, щоб зберігати стабільність, суспільство має бути здатним і готовим зазнати двох змін: 1) періодичні послідовності структурної диференціації, яка включає появу нових підсистем, норм, ресурсів, видів діяльності, здатних упоратися з особливими проблемними царинами всередині соціальної системи; 2) інституціоналізація періодичних "фазових рухів", за допомогою чого фокус колективного інтересу змінювався б від одного набору норм, вимог до іншого набору, який є не менш важливим, але який не міг би бути керованим водночас [154, 27].
Парсонс пов'язував стабільність системи із рівноважним її станом, і, допускаючи тимчасові відхилення від нього, все ж наполягав на тому, що вони мають бути зворотними. Вадою такого підходу є те, що Т. Парсонс, як і інші представники структурно-функціонального підходу, не розглядав можливості розвитку системи, ототожнюючи стабільний стан системи і саму систему. Крім того, вказуючи на необхідність інституціоналізації нових соціальних утворень в рамках системи, він не розглядає можливості зворотного процесу "штучної інституціоналізації", яка стимулює виникнення нових типів соціальної взаємодії, що сприятиме збереженню стабільності соціальної системи.
Інший підхід до про
- Київ+380960830922