РОЗДІЛ 2
ПОНЯТТЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ В ЙОГО ОНТОГЕНЕЗІ
2.1. Ретроспективний аналіз поняття "справедливість"
Справедливість в античній філософіській парадигмі. Пошуки засад справедливості очевидно слід почати ще від часів "гомерівскої Греції" (кінець II тисячоріччя до н.е.) Елліни оперують, зокрема, такими поняттями, як дике ( - правда, справедливість), теміс ( - звичай, звичайне право), тиме ( - честь, почесна право-претензія), номос ( - закон). Божественна по своїй природі справедливість у Гомера виступала в якості об'єктивної підстави і критерію правового. І тільки те, що відповідало тодішнім поглядам на справедливість, сприймалося як право. Лише завдяки легітимації в контексті уявлень про справедливість (дике) та або інша претензія ставала правовою і озвичаювала (тезис), загальноприйняті норми поводження.
Положення про єдині корені й основи справедливості і закону Гесіод (VII в. до н.е.) зображує у своїх поемах "Теогонія" і "Труди і дні" у такий спосіб: Справедливість (Дике) і Благозаконня (Евномія) - дві сестри-богині, що є дочерями верховного олімпійського бога Зевса і богині правосуддя Феміди. Справедливість у Гесіода, як і в Гомера, протиставляється силі і насилию [74]. Як дочка верховного бога Зевса (уособлення всього божественно-зробленого) і Феміди (уособлення вічного, природного порядку) Дике охороняє божественну справедливість і карає за відступи від неї. "Така правда і справедливість, - писав відомий російський юрист П.Г. Редкін про гесіодівську Дике, - дочка неба, небесна, божественна, і дочка природної сили, світова, природна, природна, - відрізняється від права земного, позитивного, так що тут знаходимо ми зародок двох понять, що проходять через всю історію грецької філософії права: поняття про право по природі або єству (фьосеї) і поняття про право за людським положенням або встановленню (номо) або поняття про природне і позитивне право" [98: 395.]. Псування вдач людей і їхній відхід від божественних установлень приведе, за словами Гесіода до того, що "правду замінить кулак", "де сила, там буде і право". Таку підміну Гесіод таврував як перекручення уявлень про право і справедливість.
Уявлення про взаємозв'язок справедливості і права були розвинуті далі у творчості "семи мудреців". У плані поглиблення раціонально-теоретичних уявлень про об'єктивну природу норм, що регулюють поведінку людей, значний інтерес представляють їхні судження і короткі висловлювання (гноми) про необхідність дотримуватися певної "міри" і "середини" у всіх справах і вчинках. Широкою популярністю користувалися, наприклад, такі гноми: "Середня дорога є найкраща" (Клеобул), "Нічого надміру" (Солон). "Міра" і "середина", відповідно до цих уявлень, уособлювали собою справедливість і взагалі об'єктивну моральну основу правил людської поведінки, являючи собою шуканий зразок як для положень законодавства, так і для дій громадян. На дотримання загальної норми взаємовідносин націлений і гном Фалеса: "Не роби сам того, що ти гудиш в інших".(Цит. по: [78: 400]).
Пошуки об'єктивної норми справедливості і права для належного устрою соціальної і політичного життя людей знаходимо й у піфагорійців (VI-V ст. до н.е.). Піфагор і його послідовники стоять біля джерел того, що пізніше зазнало поширення як уявлення, що життя людей повинно бути реформоване і приведене у відповідність із філософськими висновками про справедливість і право, про "належну міру" щодо правила людських взаємин. При цьому піфагорійці сформулювали дуже важливе для наступних природно-правових уявлень положення про те, що "справедливе полягає в воздаянні іншому рівним".[13: 91] Це визначення являло собою філософську абстракцію й інтерпретацію древнього принципу таліону ("око за око, зуб за зуб").
Новизна піфагорейського погляду полягала в тому, що під поняттями "належна міра" і співмірність вони вбачали відому пропорцію (числову за своєю природою), тобто певне вирівнювання, власне - рівність.
За повідомленням древніх авторів, Піфагор "вважав, що найбільше сприяє міцному (існуванню) справедливості влада" богів, і, відштовхуючись від неї (як від принципу), він установив державний устрій, закони, справедливість і правосуддя" [62: 92.].
Для Геракліта полісні закони тлумачились як відбиття космічного порядку, пошуки космічних джерел полісних норм і установлень. Знання про справедливість, законі тощо виступає як частина знання про світ узагалі, про космос (як "упорядкований усесвіт", "світовий порядок). Згідно з Гераклітом, для світових явищ властиві необхідні зв'язки і "прихована гармонія", у принципі доступні людському пізнанню. Основою упорядкованого зв'язку протилежностей і упорядкованості світу як космосу є вогонь - загальний еквівалент протилежних явищ , що взаємопереходять , і міра світового порядку в цілому. "На вогонь обмінюється усе, і вогонь - на усе, як на золото - товари і на товари - золото" [60: 39-52] .
Обумовленість доль космосу мірою вогню , що змінюється - це і є, згідно Геракліту, загальна закономірність, той вічний логос, що лежить в основі всіх подій світу. Усе у світі відбувається відповідно до цього логосу: через боротьбу і за необхідністю. Справедливість полягає в тім, щоб наслідувати загальному божественному логосу.
За Демокрітом, , суспільство, поліс і його закони, як результат природного розвитку, водночас являють собою штучні, людські утворення. Вони не дані в готовому вигляді самою природою, але утворені людьми в процесі їхньої еволюції від стадності до цивілізованого життя. Співвідношення природного і штучного - це співвідношення того, що існує "по правді" (тобто по природі, у істинній дійсності), і того, що існує лише відповідно до "спільної думки".[60: 187-382]
Відповідність природі Демокріт розцінює як критерій справедливості в етиці, політиці, законодавстві. "Те, що вважається справедливим, - зауважує Демокріт, - не є справедливе; несправедливо ж те, що противно природі". Це за своєю суттю природноправове положення Демокріта скепт