РОЗДІЛ 2 ПРОБЛЕМА ЗАЛЮДНЕННЯ ВЕЛИКОГО СТЕПОВОГО КОРДОНУ ЯК ФАКТОРУ ВИНЕКНЕННЯ КОЗАЦТВА
2. 1. Етнокультурна ситуація у степовому Подніпров'ї в античну добу
Однією з актуальних в історіографії сьогодні є проблема Великого степового кордону, яка все більше привертає увагу вчених. У досліджуваний період Великий степовий кордон, що проходив по території України, був чинником, який пізніше вплинув на виникнення та діяльність українського козацтва. Тому зробимо спробу визначити ступінь цього впливу на суспільно-політичні та етнічні процеси, які відбувалися у степовому Подніпров'ї. Сутність поняття Великого степового кордону, на наш погляд, найточніше сформулював відомий український вчений Я.Р. Дашкевич. Він говорить, що через територію України проходили (а декотрі і зараз проходять) кілька природних і антропогенних кордонів: біологічний (екологічний) - між степом і лісом з проміжною смугою лісостепу; гідрографічний - Великий європейський вододіл між басейнами Чорного і Балтійського морів; соціально-економічний - між кочівництвом і осілістю; етноконфесійний - між слов'янами-християнами і тюрками-язичниками, пізніше мусульманами, та, нарешті, етнокультурний - між, загалом кажучи, культурою Заходу і культурою Сходу. За такої насиченості кордонами можна цілком погодитися з думкою Я.Р. Дашкевича, що по території України проходив, рухаючись залежно від політичних обставин, також світовий Великий кордон, який географи та соціологи прокладають по цілій земній кулі. Вчений вважає, що саме назва "Україна", яка замінила стародавню назву "Русь", є не чим іншим, як втіленням Великого кордону: Україна - край, країна, окраїна, окраїна одного світу, протиставленого іншому [1, с.30]. Тому Північне Причорномор'я і в давнину було насиченим політичними подіями. Вчений-археолог І.Ф. Ковальова, спираючись на дослідників ХІХ ст. А.С. Уварова та І.Є. Забеліна, вважає, що район дніпрового Надпоріжжя з сивої давнини уявляв з себе центральну місцевість кочів'я степових народів. Про це свідчить велика кількість поховань, різних за формою та змістом [132, с.12]. Про район Поорілля, який теж належить до Великого степового кордону, свідчить археолог Д.Я. Телегін. Він вважає, що басейн ріки Орілі, лівої притоки Дніпра, був ґрунтовно заселений в неолітичний, ямний, зрубний, скіфо-сарматський та ранньослов'янський час [234, с.27].
Через українські степи прокотилося кілька хвиль великого переселення народів. В цих місцях, як у величезному котлі, змішувалися, розплавлялися, розтікалися, гинули та знову народжувалися, міняли один одного цілі народи. Деякі з них залишили по собі помітний слід, а деякі промайнули ледве поміченими. Не випадково історію народження нових етносів в швидкоплинних процесах змін, об'єднань, розпадів, появи нових об'єднань тощо відомий український історик Михайло Юліанович Брайчевський назвав "вічною проблемою" [65, с.173-179]. Отже, до історичних реалій, що стали формантами українського козацтва, на думку багатьох істориків, слід розглядати етнічні процеси на обширі подій усього прикордоння. Сучасний український дослідник А.Сокульський вважає, що процес самоорганізації козацтва почався з середини ХІІ ст. і провідним в ньому став геополітичний фактор [220]. Ми гадаємо, що для розуміння етнічних та політичних процесів, які відбувалися в межах Великого степового кордону, необхідно хоча б побіжно охарактеризувати ситуацію на Подніпров'ї та в Північному Причорномор'ї, починаючи з глибокої давнини, як вона вимальовується на підставі досліджень археологів, антропологів та істориків писемної історії.
Про давніх мешканців Північного Причорномор'я - кіммерійців залишилось зовсім мало даних. Завдяки "батьку історії" Геродоту нащадки отримали знання про легендарних скіфів, які змінили кіммерійців на Великому степовому кордоні. Про послідовників скіфів - сарматів античні автори (Страбон, Помпоній Мела, Пліній Старший, Корнелій Тацит, Клавдій Птолемей) залишили фрагментарні дані з іноді плутаним характером повідомлень.
Сучасний український археолог Д.Н. Козак вважає, що саме під ударами кочівницьких сарматських племен у другій половині І ст. н.е. завершує цикл свого розвитку зарубинецька культура, яку більшість археологів пов'язує з початковою фазою процесу формування слов'янського етносу в межиріччі Вісли та Дніпра. Основна маса населення залишає свої домівки і йде в лісові райони Верхнього Подніпров'я і Подесення, частково - у Південне Побужжя. Освоюючи північні регіони, протослов'яни асимілюються з місцевими балтськими племенами. Результатом цих процесів було виникнення кількох своєрідних груп так званих пізньозарубинецьких пам'яток. Зарубинецьке населення, яке залишилося в Середньому Подніпров'ї, змішавшись з прибулими східнопшеворськими племенами, а також увібравши деякі балтські та сарматські елементи, створило інші групи пізньозарубинецьких пам'яток. Саме в Середньому і Верхньому Подніпров'ї і Подесенні на базі активних асиміляційних процесів та під впливом черняхівської культури створюється київська культура, в ареалі якої у V-VІ ст. формується своєрідна група ранньосередньовічного слов'янського етносу, яка позначена балтськими впливами [136, с.12].
Дещо іншим шляхом, стверджують археологи, проходив етнотворчий процес у західній частині України. Приблизно в той самий час, що і в Подніпров'ї (середина І ст.. н.е.), зарубинецькі племена прип'ятського Полісся мігрували з насиджених місць на південь, в райони Волині і Подністров'я. Причину їх раптової втечі слід шукати в екологічній катастрофі, різкому підвищенні вологості ґрунту, що в болотистих районах є дуже небезпечним явищем, можливо ерозії ґрунту.
За Д. Козаком, в процесі інтеграції зарубинців носіями верхньодністровського варіанту пшеворської культури - нащадками поморсько-кльошових племен, що асимілювали якусь частину германців, які мешкали на Волині і Подністров'ї, у другій половині І ст. н.е. створюються пам'ятки зубрицької культури. Вони мають багато спільних рис з пізньозарубинецькими старожитностями Подніпров'я,