РОЗДІЛ 2
МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ МЕХАНІЗМУ РЕГУЛЮВАННЯ ЦІН НА РИНКАХ ПРИРОДНИХ МОНОПОЛІЙ В УКРАЇНІ
2.1. Методи і моделі регулювання цін у природних монополіях
Створюючи ринкову економіку, кожна з постсоціалістичних країн (в тому числі й Україна), природно, бере до уваги досвід інших країн з розвиненими формами організації ринкових відносин. У ході історичного розвитку економічний устрій багатьох країн зазнав чимало змін. При цьому, залишилися незмінними суттєві основи, вирішальні тенденції, що визначають спрямованість організаційно-економічного механізму.
На зміну стихійному ринку розрізнених товаровиробників прийшов організований ринок, що об'єднав у єдину господарську систему різні країни світу та економічні уклади. Застосування ефективних методів регулювання ринковими відносинами, втілення у господарський механізм державних регуляторів у багатьох зарубіжних країнах сприяли досягненню позитивних результатів у розвитку економіки. До того ж, історія підтвердила неефективність як монополізованої, так і чисто ринкової економіки, віддавши перевагу економіці змішаного типу.
Оскільки у перехідний період ринковий механізм не в змозі розв'язати всі проблеми, що виникають в економіці, держава вимушена брати на себе утримання та регулювання таких суб'єктів ринку як природні монополії.
Ціна на продукцію зазначених суб'єктів встановлюється ними самостійно здебільшого на рівні, що забезпечує підприємству отримання прибутку, достатнього для підтримки та подальшого розвитку виробництва. Такий механізм ціноутворення та регулювання тарифів дозволяє природним монополістам завищувати розміри витрат та встановлювати монопольні ціни. І що прикро, ці монополісти не бажають знижувати витрати та заощаджувати ресурси, оскільки мають можливість відшкодовувати їх саме через завищені тарифи. Як наслідок, зростають ціни на продукцію всіх видів економічної діяльності, які споживають продукцію (послуги) природних монополій. У зв'язку з цим, виникає необхідність спеціального державного регулювання природних монополій.
Сьогодні, через особливу соціально-економічну значимість діяльності природних монополій, високо розвинуті країни для впливу на цінову політику компаній застосовують до них різноманітні організаційні та економічні підходи, зокрема: визначають межі державної власності, застосовують державне регулювання приватних компаній, торги за франшизу (організація конкуренції за вхід на монопольний ринок).
Слід зазначити, що першочерговими об'єктами націоналізації були галузі комунального характеру. Причому, в деяких країнах (Великобританія, Франція та ін.) підприємства однієї галузі об'єднувалися у єдині галузеві державні корпорації. Регулювання цих галузей з боку держави здійснювалося в основному неформальними процедурами, в тому числі декретуванням цін, інвестицій тощо. При цьому збитки їм компенсувала держава за рахунок державного бюджету [13, с.87].
При домінуванні приватних компаній контроль здійснюється або шляхом організації конкурсів для входу на монопольний ринок, або шляхом регулювання їх діяльності безпосередньо на ринку.
Так, конкуренція на монопольному ринку організовується у формі конкурсу (аукціону) [76, с.345]. Його переможець отримує виключне право виробництва у масштабах країни або на локальному ринку.
Аукціон (конкурс) за вхід у галузь природної монополії вперше був теоретично обґрунтований англійським економістом Е. Чедвіком [77]. Він довів, що при достатньому числі учасників конкурсу за вхід на ринок і при відсутності змови, суперництво між ними може призвести до усунення монопольних цін. Переваги такої форми контролю за природними монополіями деколи вбачаються, по-перше, у простоті і ефективності механізму розкриття приватної інформації компаній-виробників, по-друге, у підпорядкуванні їх діяльності вимогам споживачів, а не органу який регулює, по-третє, в скорочені ролі останнього до мінімуму. Однак, перераховані переваги скоріш за все бажані ніж дійсні. Крім того, за простотою самого принципу проведення конкурсу приховані певні труднощі методологічного характеру на стадії розробки його умов і процедури. Роль регулюючого органу та його вплив на компанії не менші, ніж при інших формах регулювання, адже за теорією саме в його компетенцію входить формулювання умов і проведення конкурсу, здійснення контролю щодо підписаного на його основі контракту.
Також зазначена модель не передбачає механізму адаптації бізнесу переможця торгів до непередбачених обставин; використання мінімальної питомої ціни надання послуг, як єдиного критерію, може привести до погіршення якості тощо [14, с.124].
Організація конкурсів для входу на монопольний ринок існує у 37 країнах. Переможець конкурсу отримує можливість проводити діяльність на правах оренди чи концесії. Найбільшого розповсюдження та застосування набула оренда, при якій активи або належать державі, або створюються за її рахунок, а утримуються та регулюються приватною фірмою [76, с.345].
При концесії уряд продає право на управління монополією тому приватному агенту, який пропонує найнижчу ціну за надання послуги і відповідає умовам, що становлять альтернативу регулюванню. При концесії приватна фірма здійснює інвестиції в розвиток і підтримку мережі з власного чи позичкового капіталу. Контракти укладаються на різні терміни, і, як правило, тим довші, чим більше коштів компанія вкладає у виробництво. Зазвичай, термін дії концесії достатній для повної окупності інвестицій, після чого система може бути викуплена державою.
Застосовуються концесії переважно у таких галузях економіки як: водопостачання; залізничний транспорт; зв'язок тощо. Для конкуренції найбільш прийнятна оренда, адже концесія потребує в учасника конкурсу значного власного капіталу чи доступу до кредиту.
Проведення наступних конкурсів зазвичай не веде до заміни орендаря. Так, у Франції контракти на водопостачання постійно відновлюються з одними і тими ж операторами. Це і не дивно, адже вони мають істотні переваги у конк