РОЗДІЛ III
ЛЕКСИКО-ТЕМАТИЧНІ ПАРАДИГМИ ПРОСТОРУ І ЧАСУ
Проблема художнього часу і простору знайшла своє відображення в дослідженнях
багатьох мовознавців, які розробляли питання поетики художнього твору.
Теоретичні основи розгляданої проблематики заклали праці М.М. Бахтіна [Бахтін,
1986], Ю.М. Лотмана [Лотман, 1969; 110] та інших філологів. Останнім часом
опубліковані дослідження з цієї проблеми І.Є. Богданової [Богданова, 2000],
Т.М. Берест [Берест, 2000], Л.А. Лисиченко [Лисиченко, 2001], Л.Т. Масенко
[Масенко, 1990], В.В. Сарапин [Сарапин, 1999], Л.Л. Сауленко [Сауленко, 1994],
Т.В. Скорбач [Скорбач, 1999], Н.М. Сологуб [Сологуб 1999; Сологуб, 1991] тощо,
в яких висвітлено різні аспекти часо-просторової парадигми в художніх
структурах.
Так, І.Є. Богданова [Богданова, 2000] в кандидатській дисертації на основі
порівняльного аналізу простежує образ простору в поезіях харківських
романтиків, визначаючи ключові слова та лексико-семантичні групи на позначення
цих реалій. Т.В. Скорбач [Скорбач, 1999] аналізує мовний образ простору в
поезіях М. Семенка і В. Поліщука, відзначаючи, що ці поети створюють два
помітно відмінні художні простори, в яких відбивається їхній особистий мовний
образ світу. В.В. Сарапин зауважує, що “час і простір виступає...
конструктивною силою, яка організує гетерогенний, з різних джерел запозичений
матеріал в наповнене змістове ціле” [Сарапин, 1999, 202].
У праці “Простір і текст” В.М. Топоров пише про існування двох понять простору:
за Ньютоном і за Лейбніцом. У першому випадку простір – це “дещо первинне,
самодостатнє, незалежне від матерії...”. У другому випадку простір – “дещо
відносне, що залежить від об’єктів, які в ньому знаходяться, визначене порядком
існування речей” [Топоров, 1983, 228].
Ю.М. Лотман визначає художній простір як “модель світу автора, що виражається
мовою його просторових уявлень [Лотман, 1988, 252–253]. Простір і час як форма
поетичного мовного світу вимагає добору певних реалій, які відтворюють цей
світ.
Атрибутика загальної парадигми простору представлена номінаціями, що
позначають:
а) великий простір: простір, світ, земля, степ, поле, море, небо;
б) рельєф місцевості: гори, долина, шлях, дорога, стежка;
в) елементи водних реалій: річка, струмок, джерело;
г) явища природи: вітер, буря, сніг, дощ, град, туман;
ґ) небесні об’єкти: сонце, зоря, місяць тощо.
У поезії Євгена Гуцала простежуємо змалювання простору у двох вимірах: земному
й небесному. Для вираження простору “верху” поет послуговується лексемами
сонце, Земля, зірка, хмара і т.ін., що представляють концепт “небо”. З
простором “низу” пов’язується ряд таких лексичних одиниць, як земля, поле,
степ, ліс тощо. Часова парадигма представлена номінаціями минуле, майбутнє,
сучасне, ера, епоха, вік, день, ніч, тиждень, місяць, рік, весна, літо, осінь
тощо.
3.1. Парадигматика простору “верху” з компонентами зірка, сонце, місяць
Поетика зоряного неба в мовотворчості Євгена Гуцала характеризується широтою
осмислення конкретних реалій, введенням їх в образний контекст, де діють різні
чинники динамізації, композиційної організації, асоціативних перенесень тощо.
Так, у небесному просторі Є.Гуцала бачимо зірки пшеничні й житні і зірки
вівсяні; тут небо безмежне, як і поле, де полишає свій слід “птах радощів і
птах журби”, де, зрештою, відбувається трансформація образу зірки в символ –
фортуну, адже зірки традиційно виступають вісниками долі: Та знаю: в небі сіяти
не перестане – / нехай співа птах радощів чи птах журби! – / зірки пшеничні й
житні і зірки вівсяні – / зірки своєї хліборобської судьби. (118). Л.
Іванникова пише, що “створивши певний ідеальний образ шляхом порівняння
далекого з близьким, людська уява стала підносити до цього ідеалу усе
повсякденне, земне” [Українські символи, 1994, 112].
Утворення семантичної паралелі зоря – дівчина базується на перенесенні певних
якостей, характерних для зорі, на образ дівчини. Порівняння зорі з дівчиною
“зберігають момент переходу думки від міфологічного образу до символу, який
творився на тому етапі, коли вже не зоря порівнювалася з дівчиною, навпаки –
дівчина з зорею” [Українські символи, 1994, 113], наприклад: Орнамент клав
гуцулам на окісся. / О суголосся гір і косаря, / коли коса звучить, неначе
пісня, / а в пісні сходить дівчина – зоря! (36). Іноді образи зорі й дівчини
настільки переплітаються, що сприймаються як одне ціле, пор.: У небі зоря –
білотіла слов’янка броваста. / І мажі за шляхом – з мазницями і сіллю стоять./
О степ половецький, криваве розбійницьке щастя, / о степ половецький, людського
життя сіножать! (33).
Традиційно високе звучання мовосимволу зірка в поезії Є. Гуцала набуває
ліричної, романтичної наснаженості, природно поєднуючись з народнопоетичною
символікою. Символом духовності в таких образних структурах часто виступає
слово душа. Паралель душа – зірка підтримує смисловий ряд “аркуш”, “небо”,
“вірш”, що вводить у світ високої, духовної творчості: Обдумай все. І зваж, як
треба. / На чистім аркуші душі / алмаз зорі діставши з неба, / алмазом вірші
напиши (134).
Спогадом про дитинство отеплена паралель зірки і душі в наступних поетичних
рядках: Спомин про нічку-петрівочку видивом встане хрещатим... / Часто в
дитинстві здавалось – за річкою Овлур свистить. / Як тоді пахли під хатою рання
настурція, м’ята! / Щиро здавалося – зірка із неба у душу летить (29).
Досить продуктивним у творчості Євгена Гуцала є асоціативний комплекс ніч –
зірка – душа. Хронотоп ночі, іноді пов’язуючись з таємничими силами, змінює
образне позитивне забарвлення лексеми зоря, привносячи в стан ліричного героя
почуття тривоги, непевності:
- Київ+380960830922