Розділ 2. Природа енергейного дискурсу: філософський огляд
2.1. Характеристика класичного (Арістотелевого) поняття енергії
Важливою рисою Арістотелевого розуміння поняття сутності є те, що вона не
вторинна порівняно з «відношенням», як це було у Платона: «бути самим собою» –
первинне, а визначатися через зв’язок із іншим – вторинне. Тому і центральні
протилежності платонівської філософії – єдине і множинне – змінюють у
Арістотеля свій онтологічний статус і постають у ролі «підмета» і «присудка»,
як «те, що існує саме по собі» і «те, що існує через інше», тобто у
відношенні.
Таким чином, застосовуючи поняття сутності та єдиного до розгляду мови, треба
сказати, що мова, розглянута як сутність, отримає вираз як самостійна
реальність, що існує сама по собі, як «організм, що породжує себе» (В. фон
Гумбольдт), як середовище існування людини – у Гайдеггера. Тобто цей аспект
розгляду має окрему традицію у філософії мови і подає її як само-буття, у
гранично загальному її визначенні: мова як сутнісний феномен.
Тоді мова, роглянута як «єдине» Арістотеля, проявляє риси засобу (чи то
інструменту) для людини як суб’єкта мовлення, і постає як міра, тобто як
принцип і закономірність проявів сутності, що у першу чергу виражається в
існуванні системи категорій (Арістотель), розгорнутої далі у логічні судження
про дійсність. Крім того, вказане поняття міри [Метафизика, X 1 1053а 15], за
допомогою якого Арістотель визначає поняття єдиного, розгортається у подальшому
у спектр дев’яти інших категорій, які є своєрідним у-тіленням «само-буття»
сутності, різними вимірами, предикаціями її сутнісності (як індивідуальності).
Тому треба зазначити, що Арістотелеве поняття міри є перспективним з точки зору
застосування його до розгляду феномена мови. Предмет можна ви-міряти, чи то
співвіднести з мірою, завдяки існуванню першого (поза сутністю) предиката:
єдиного. Єдине не може бути сутністю хоча б тому, що є мірою деякої
множинності, тобто єдине – завжди єдине чогось. Таким чином, мова як єдине
постає як «міра сутності»: сутність як само-буття задає міру свого прояву,
тобто задає сутнісні характеристики-виміри, що проявляються як стрій логічного
судження, в якому проясняється неповторність сутності. І тому судження постає
як взаємопов’язана система відношень (предикатів) предмета цього судження, а
сутність тоді є субстратом, чимось «простим за природою», визначеннями якого –
через їх співвіднесеність – є єдине (як міра) і множинність (як складові
елементи).
Намагаючись знайти співвідносну з поняттям субстрату (як посередника між
протилежностями) відповідну реальність, Арістотель вводить поняття матерії. Але
якщо у Платона матерія означає «позбавленість», «не-буття», «інше», то
Арістотель вважає, що при розділенні дійсності на буття і не-буття стає
неможливим пояснити зміни, становлення речі, яке складає головну рису природних
явищ. Тому як посередник він уводить поняття «буття у можливості». Суб’єктом
змін стає субстрат («іменник»), стосовно якого логічні визначення є
предикатами, «присудками». Тому суще у Арістотеля має подвійну природу: дійсно
суще та можливо суще, і виникнення може відбуватися з можливого, але ще не
існуючого у дійсності.
Треба розрізнити два значення Арістотелевого поняття дэнбмйж: «здатність» та
«можливість». Поняттям «здатності» Арістотель позначає насамперед початок руху
– у його стосунку до змін, до переходу з одного стану в інший. «Можливість» не
має стосунку до руху, характеризуючи ті об’єкти, що не є фізичними. І далі
Арістотель пояснює поняття діяльності через поняття мети (телосу): «бо діло і є
метою» [Метафизика, IX, 8 1050а 20], енергію – через ентелехію: «діяльність»
походить від «діла» і націлена на «здійсненість» [Метафизика, IX, 8 1050а 20].
Тобто терміни енергії, ергону та ентелехії у Арістотеля близькі, споріднені за
змістом. Іншими словами, він зближує терміни energeia та entelecheiа як такі,
що позначають дійсність, при цьому зазначаючи, що у першому випадку йдеться про
деякий рух чи то діяльність, натомість entelecheia визначає фактичну даність чи
здійсненість чого-небудь: „за діяльність більш за все приймають рух”
[Метафизика, IX, 4 1047а 30].
Таке зближення Арістотелем різних станів буття речі у подальшому спричинило
елімінацію поняття енергії (діяльності), а її властивості були повністю
перенесені на поняття ентелехії. Наприклад, у класичному есенціалізмі
домінуючим началом є ентелехія, тобто сутність («сутність» як форма є
ентелехією» [Про душу, 412 а 21]) є вершиною усієї системи понять. Прикладом
такого типу дискурсу є філософія Спінози, Ляйбніца, Гегеля. Головною його
властивістю є загальна охопленість реальності системою закономірностей: усі
речі і події є реалізацією певних сутностей і зумовлені впливом есенційних
ознак (цілі, причини, форми), дія яких має характер закону. Начало енергії у
такому дискурсі повністю відсутнє.
Іншим типом дискурсу, де енергія вже має місце, але лише як принцип ентелехії,
є неоплатонізм: реалізація сутності обов’язково є дією і потребує участі
енергії – будь-яка сутність енергейна, але і будь-яка енергія – сутнісна: «усі
перші принципи суть енергейно дані» [Eнн. II 5, 3, 4]. Плотін вважав, що
енергія є «повнотою смислових сил».
Таке витлумачення категорії енергії (а тому і поняття діяльності) у подальшому
негативно відобразилося на розумінні природи мови і мовлення.
Повертаючись до Арістотелевого варіанту поняття можливості, треба зазначити
ключові особливості реалізації цієї можливості. У першому випадку – це власне
процес здійснення (як бачення – це певний процес реалізації здатності зору), а
в іншому – це пев
- Київ+380960830922