Розділ 2. ФОРМУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ СТРУКТУРИ КООПЕРАТИВНИХ ВИДАВНИЦТВ
2.1. Розвиток мережі та структур кооперативних видавництв
Кооперативні видавництва як складова видавничої галузі УСРР почали з’являтися
на початку 1920-х рр. Створенню та діяльності центральної мережі кооперативних
видавництв слугували законодавчі акти, які були прийняті радянським урядом. За
допомогою встановлених законами норм визначався правовий статус кооперативних
видавництв, регулювалася їхня діяльність у видавничій сфері. Основні
законодавчі акти, що приймалися вищими інстанціями, носили загальний характер і
стосувалися кооперації у цілому. Їхньою конкретизацією займалися Наркомати, які
у свою чергу видавали інструкції Головкооперкому, через який контролювалася
робота всіх кооперативних об’єднань, у тому числі й кооперативних видавництв.
Нова економічна політика, що прийшла на зміну військовому комунізму, стала
поворотним моментом у видавничій справі, формально перехід на нові принципи
роботи розпочався з виданням декрету РКП(б) від 28 листопада 1921 р. “О
платности книг”, який давав змогу видавництвам здійснювати видавничий процес,
використовуючи принципи ринкової економіки [84, 2]. Скористатися декретом могли
лише видавництва державного підпорядкування, позаяк решта, а це переважно
приватні та кооперативні, офіційно скористатися законом змогли лише у другій
половині 1922 р., саме на той період припадає масове зростання кількості
кооперативних видавництв в УСРР.
Основні правила розподілу різних друкованих видань зосереджувались у положенні
РНК УСРР від 14 жовтня 1921 р. “Про порядок розподілу друкованих видань”.
Зазначалося, що їх розповсюдженням займалися Всеукрвидав та Держвидав, а також
приватні видавництва в порядку виконання держплану. Націоналізовані книжкові
фонди колишніх приватних власників належали Всеукрвидаву, що мав монопольне
право купувати гуртом видання в будь-яких видавництвах. Приватним особам і
кооперативам дозволялося відкривати підприємства для продажу друкованих видань
за попереднім дозволом Всеукрвидаву або його місцевих органів, які реєстрували
підприємства, здійснювали нагляд за ними та за торгівлею книгами, ухвалювали
рішення про їх ліквідацію, але за погодженням із судовими органами.
Однією з особливостей 1921 р. було те, що законодавець ще не розробив чітких
правових норм щодо діяльності кооперативних видавництв, тому вони відносилися
до приватних і підпорядковувалися Всеукрвидаву. Згодом, коли реорганізація
кооперації та кооперативного законодавства була “довершена” більшовиками,
держава визначила також і місце для кооперативних видавництв.
Форма видавничого кооперативу була оптимальною, якщо враховувати мізерність
коштів, які держава виділяла на розвиток книговидавничої справи, особливо
скрутне становище було на периферії. Кооперативні видавництва в галузі видання
та торгівлі книгами на початку 1920-х рр. заохочувалися, але разом з тим
держава виступала проти того, щоб під вивіскою кооперативного видавництва діяли
приватні. Спираючись на декрет ВЦВК та РНК РРФСР від 24 травня 1923 р., в якому
кооперативні видавництва розглядалися як різновид промислово-кооперативних
товариств ВРНГ РРФСР опублікувала ряд циркулярів, що мали за мету чітко
розмежувати приватні та кооперативні видавництва. Перший з них вийшов у лютому
1924 р., у ньому зазначалося, що основною метою кооперативних видавництв, які
не мали власних друкарень, повинно було стати видання праць своїх членів, якщо
ця умова порушувалася, піднімалося питання про їхню некооперативність і
ліквідацію в судовому порядку. Законодавець забезпечував кооперативні
видавництва правом організовувати збут виданих ними праць своїх членів, а також
право торгувати чужими виданнями і працями, не пов’язаних з видавництвом осіб,
але при цьому зауважувалося, що торгівля такими виданнями не повинна була бути
метою видавництва, а лише засобом, що забезпечував збут власної продукції. У
1926 р. Президія ВРНГ РРФСР повертається до цього питання, опублікувавши
повідомлення, де зазначалося, що видавничими промисловими кооперативами можуть
бути лише ті організації, які створювалися для видання праць своїх членів, або
такі, що об’єднували як авторів, так і працівників видавничої справи
(набірників, брошуровщиків, переплетчиків), а торгівля книгами не могла бути
основною метою об’єднання і лише допоміжним засобом при організації збуту
власної продукції [402, 60].
Кооперативні видавництва ділилися на дві групи: до першої належали ті, які ще
із самого початку свого існування були повністю підконтрольні комуністичній
партії і прирівнювалися до групи радянських, партійних та профспілкових
видавництв (“Пролетарій”, “Український робітник” та ін.). Інша група, це ті
кооперативні видавництва, які були організовані ще до приходу більшовиків в
Україну, як правило, вони були опозиційними і відносилися владою до групи
приватно-кооперативних видавництв (“Рух”, “Друкар”, “Слово” та ін.) [14, 11].
Але згідно з нашим дослідженням можна виділити ще декілька груп кооперативних
видавництв, серед них ті, що контролювалися владою, але були створені
кооперативними організаціями (“Книгоспілка”). Інша група кооперативних
видавництв – це ті, які були зініційовані Губкомами (“Пролетарій”) та ВУРПС
(“Український робітник”), треті – організовані громадськими організаціями
(“Гарт”, “Плужанин”, “Каменяр”, “Спілка авторів”, “Економічне видавництво” та
ін.), а також кооперативні видавництва, що були організовані інвалідами
(“Наука”). Замикають коло кооперативних видавництв ті, які були створені за
ініціативою національних меншин (“Унзер Бух”, “Культур-Ліга”, “Trybuna na
Ukraini”). Отж
- Київ+380960830922