РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ РИНКУ МІСЦЕВИХ ЗАПОЗИЧЕНЬ В УКРАЇНІ
2.1. Об’єктивні передумови і особливості формування ринку місцевих запозичень в
Україні
Виявлення об’єктивних передумов та особливостей становлення ринку муніципальних
запозичень в Україні обумовлює необхідність вивчення та узагальнення
історичного досвіду таких запозичень на українських землях, які до 1917 року
входили до складу інших держав. В першу чергу мова йде про царську Росію.
Зазначені проблеми у різних аспектах вже досліджувалися українськими та
зарубіжними вченими. Зокрема, Барским А., Бессмертною Е., Бураковським І.,
Данковим А., Кириленко О., Кравченком В., Намсераєвою Е., Філем С. [15; 20; 21;
22; 33; 65; 103; 104; 105; 142; 221]. Проте у зазначених публікаціях бракує
комплексності аналізу та висновків, які мають практичне значення для
сьогодення.
Коротко розглянемо історичний досвід місцевих запозичень у Росії зважаючи на
те, що основна частина території нинішньої України колись входила до складу
Російської імперії.
Практика місцевих запозичень в царській Росії охоплює кілька десятиліть.
За рахунок місцевих запозичень на землях України, що входили до складу царської
Росії було реалізовано ряд проектів, серйозно зміцнено міську інфраструктуру,
розвинуті місцеві бюджети.
Незважаючи на те, що царська Росія серйозно відставала від країн західної
Європи та США із розвитком місцевого самоврядування, місцевих запозичень,
нагромаджений на той час досвід дозволяє на нинішньому етапі, в нових
економічних і політичних умовах скористатися окремими аспектами нагромадженого
позитивного досвіду та зробити відповідні уроки із помилок, що допускалися.
Розглянемо практику муніципальних запозичень в царській Росії, та детальніше
проаналізуємо практику міст, які ввійшли до складу України.
Наприкінці XIX ст. – на початку XX ст. у царській Росії розвивалися різні форми
муніципального кредиту: облігаційні та безоблігаційні позики, кредити
державного, земельних, комерційних та громадських банків, а починаючи з 1912 р.
– позики з Державної каси міського та земського кредиту. Основна частина
міської заборгованості була сформована за рахунок облігаційних позик, обсяг
яких у 1912 році досягнув 343,28 млн. руб. або 76,89% від загального обсягу
боргу. Таблиця 2. 1 свідчить про те, що інші форми місцевих запозичень не могли
конкурувати з облігаційними позикам, особливо у найбільших містах держави.
Таблиця 2. 1
Заборгованість місцевих органів влади Росії за її основними формами
у 1912 році
Форми запозичень
Сума боргу, млн. руб.
Частка в загальному обсязі боргу, %
Облігаційні позики
343,3
76,9
Позики громадських та приватних банків
42,2
9,5
Позики приватних осіб та закладів
31,0
6,9
Заборгованість власним спеціальним капіталам
18,0
4,0
Позики казначейства та Державного банку
12,0
2,7
Всього
446,5
100,0
Джерело: [15]
В дореволюційній Росії випуск муніципальних облігаційних позик був поширеним та
ефективним засобом залучення фінансових ресурсів в міські бюджети. На 1 січня
1913 року загальна вартість муніципальних облігацій, які перебували в обігу
складала 471,2 млн. рублів. При цьому на долю семи найбільших позичальників –
Москви, Санкт-Петербурга, Варшави, Баку, Одеси, Риги, Києва, Харкова –
припадало більш, ніж 82% від загальної суми облігаційного боргу. Всі
муніципальні облігації емітувалися на тривалий термін – в середньому від 30 до
49 років. Найбільш тривалою була позика міста Києва – 75 років. Облігації
муніципалітетів були дохідними інструментами. Їх дохідність складала від 3,5%
(позика Баку 1895 р.) до 7% (позика м. Козлов 1909р.). [21]
Відміна кріпосного права в призвела до швидкого збільшення чисельності міського
населення в Російській імперії, що викликало збільшення як поточних витрат у
містах, так і капітальних витрат. Для фінансування міських витрат Міським
положенням від 16 червня 1870 року містам було надано право стягувати ряд
додаткових зборів. Проте дуже скоро можливості для збільшення доходів шляхом
стягнення додаткових податків і зборів були вичерпані. В більшості регіонів
стягнення податків і зборів досягнуло максимальної величини, і в подальшому
збільшення доходів за рахунок зростання податкових надходжень призвело б до
паралічу виробництва. В тих рідких випадках, коли доходи могли зрости за
рахунок збільшення податків, результат все одно не дозволив би говорити про
значне зростання бюджету міста. [162]
В той же час, в кінці ХІХ – на початку ХХ століття значно збільшувався
фінансовий та культурний потенціал міст, що повинно було відображатись на рівні
їхнього благоустрою, який просто неспівставний з рівнем благоустрою
європейських міст. Наприклад, із 1053 міст в 1911 році водопроводи мали тільки
204 міста (в Саксонії – 100%), з мережею труб, що приєднані лише до частини
будинків, і з фільтрами тільки 44 міста. Таку невідповідність рівня життя в
російських містах з рівнем їхнього фінансового потенціалу потрібно було
подолати, а для цього необхідно було збільшити витрати на розвиток міст. [27]
Значна частина дослідників і практиків вважала єдино можливим шляхом подолання
культурної й технічної відсталості міст створення фондів для розвитку міського
господарства. Щорічні відрахування з бюджетів у такі фонди, на думку їхніх
прихильників, повинні були дозволити по закінченні ряду років нагромадити
необхідні кошти для розвитку.
Гострі дискусії про застосування запозичень та інших способів покриття
надзвичайних витрат і капітальних витрат дозволили муніципальній науці початку
XX в. сформулювати основні критерії доцільності застосування тієї або іншої
форми кредиту залежно від економічних умов і від характеру місцевог
- Київ+380960830922