глава 29 (параграфи 572 – 577). Згідно з §
572 даного закону, за договором утримання, одна особа (утриманець)
зобов’язується передати майно чи специфічні об’єкти у власність чи володіння
іншій особі (надавачу утримання), а остання – зобов’язується матеріально
забезпечувати утриманця та доглядати за ним протягом його життя чи іншого
періоду, визначеному сторонами. Даний правочин має бути
нотаріально?посвідченим. Надавач утримання матеріально забезпечує утриманця та
доглядає за ним у спосіб, який є підходящим для останнього і відповідає
переданій цінності та тривалості життя утриманця. Утримання полягає у
забезпеченні підходящим житлом, а також необхідним доглядом і медичними
послугами у випадку потреби [100].
Згадується інститут довічного утримання і в законодавстві інших держав. Так,
згідно зі статтею 689 Цивільного кодексу Японії, за договором довічного
утримання одна сторона зобов’язується регулярно надавати гроші чи інші речі
контрагенту або третій особі протягом всього періоду часу до власної смерті,
смерті контрагента чи третьої особи. Зобов’язання по довічному утриманню може
виникати як без отримання будь?якої винагороди (тут відносини будуть подібні до
дарування), так і в протилежному випадку (в цьому разі відносини будуть подібні
до купівлі?продажу). Довічне утримання може виникати також і на підставі
заповіту. При цьому, умови встановлення подібного зобов’язання регулюються
нормами по спадкуванню за заповітом, а його дія – нормами про договір довічного
утримання. Статті 690 – 693 Цивільного кодексу Японії присвячені питанню
припинення договору довічного утримання. Згідно з ними, при отриманні боржником
капітальної грошової суми і нехтуванні обов’язком по регулярній виплаті певної
грошової суми чи іншими обов’язками контрагент може вимагати повернення
капітальної грошової суми. Досить цікаве положення міститься в пункті 1 статті
693 Цивільного кодексу Японії, згідно з ним у випадку смерті особи, тривалість
життя якої є критерієм строку дії договору довічного утримання по вині боржника
суд може за заявою кредитора чи його правонаступників винести рішення про
продовження дії договору протягом розумного періоду часу [101, с. 121 – 123].
Таким чином, як ми бачимо з вищевикладеного, у світі по?різному підходять до
регулювання відносин по довічному утриманню. Варто зазначити, що порівняльний
аналіз даного інституту відіграє досить велике значення. Він дозволяє більш
повно зрозуміти юридичну природу довічного утримання, збагатити нашу наукову
думку, а також відшукати шляхи вирішення проблем, які існують в українському
законодавстві.
Підсумовуючи все вищесказане можна зробити наступні висновки. Розвиток договору
довічного утримання в Україні проходить чотири етапи. На першому етапі, який
для даного правочину тривав приблизно з 50?их – 60?их років ХІХ століття – до
70?их років ХІХ століття для Західної України (Галичина, Закарпаття, Буковина),
і з 70?их – 80?их років ХІХ століття – до 90?их років ХІХ століття для іншої
частини України, даний договір тільки виникає. На другому етапі відбувається
становлення договору довічного утримання. Його можна розділити на два періоди.
Найбільшу цінність першого періоду цього етапу, який тривав до 1917 року,
становить проект Цивільного уложення Російської імперії, в якому передбачалось
і врегулювання даного правочину; протягом другого періоду, який тривав до
вступу в силу Цивільного кодексу Української РСР 1963 року, вищезгаданий
договір вперше згадується в законодавстві, а детальні дослідження вчених
справили значний вплив на включення цього правочину до цивільних кодексів
радянських республік. На третьому етапі відбувається остаточне закріплення
договору довічного утримання в законодавстві. Цей етап також можна поділити на
два періоди. Перший період тривав з 1964 року до початку 90?их років ХХ
століття. Він характеризується відносно слабким законодавчим регулюванням
даного правочину, що призводило до частих зловживань своїми правами, особливо з
боку відчужувача. Особливо сильно ці проблеми проявились в другий період цього
етапу, який тривав до 2004 року, найбільшу цінність якого становить проект
Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 року. Четвертий етап розвитку
договору довічного утримання розпочався в 2004 році (з моменту вступу в дію
нового Цивільного кодексу України), він характеризується докорінними змінами
даного правочину, його детальним регулюванням на диспозитивних засадах. В
законодавстві цього етапу було вирішено більшість проблем, що стосуються
інституту довічного утримання, які були на попередніх етапах.
Договір довічного утримання доволі часто зустрічається як на практиці так і в
нормативно?правових актах інших країнах. Аналізуючи правові системи держав,
можна виділити два типи ставлення до нього. По?перше, законодавство ряду країн
не виділяє окремо договір довічного утримання, проте, він укладається на
практиці. Ці держави можна поділити на дві групи. В першу групу входять країни
в цивільних кодексах яких не згадується інститут довічного утримання,
передбачається тільки довічна рента в грошовій формі (Франція, Іспанія,
Австрія, Китай, Філіппіни). До другої групи належать країни в законодавстві
яких зазначається, що рента може виплачувати як в грошовій формі, так і в
натуральній (Німеччина, Італія, Квебек, Вірменія, Азербайджан). По?друге, це
держави в нормативно?правових актах яких договір довічного утримання
виділяється в самостійний договірний тип (Україна, Росія, Білорусь, Казахстан,
Киргизстан, Молдова, Грузія, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан, Швейцарія,
Японія, Угорщина, Польща,
- Київ+380960830922