РОЗДІЛ 2
СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНИЙ ІНВАРІАНТ
ХОРОВОГО КОНЦЕРТУ
2.1. Культурологічний контекст як причина народження авторських версій
сучасного хорового концерту
“У будь-якому творі
мистецтва, великому чи
малому, все зводиться
до концепції”. Гете
[270; 160].
Мета цього розділу – простежити окремі наукові узагальнення щодо
культуротворчого процесу 80?90-х років ХХ ст., поза яким не можна зрозуміти,
яким чином філософсько-світоглядні ідеї та концепції відбивалися в новітніх
феноменах музичної культури. Зокрема, до таких феноменів слід віднести й
творчість Ю. Алжнєва. Окремий аспект становить термінологічний аналіз
відповідний до специфіки ментальної структури національного мислення.
Діалектичний процес у культурі стиснення та розширення художніх контактів,
виявляється в мистецтві як почергове збільшення його відцентрових або
доцентрових сил. За визначенням російського музикознавця М. Друскіна,
доцентровість діє у звертанні всередину, до ядра культури заради національного
самопізнання, відцентровість виявляється у виході за межі регіонального задля
наднаціональної інтеграції [74; 208]
Художня концепція (від лат. conceptus – думка, уявлення) – це образна
інтерпретація життя, її проблем у творі мистецтва, конкретна ідейно-естетична
спрямованість як окремого твору, так і творчості митця в цілому” [74; 159].
Вона завжди – Концепція людини та Концепція світу, у їх єдності. “Вся історія
мистецтва – від давніх часів і до наших днів – може розглядатись як історія
концептуальних, конкретних образно-естетичних уявлень про світ та людину, його
призначення, цінності, відповідності (або невідповідності) найвищим
суспільно-історичним ідеалам” [74; 160].
Найважливішою тенденцією сучасної національної культури є пізнання народної
душі, яка, згідно з уявленнями філософа М. Лацаруса та мовознавця Г. Штейнтиля,
має незмінну субстанцію ? дух племені, від якого залежить її діяльність, а
отже, історія народу. Свідоме повернення до власної історичної та культурної
спадщини сприяє відтворенню та збереженню внутрішніх зв’язків, зміцнює етнічну
пам’ять, посилює етнічний імунітет. За останні три десятиліття спостерігалося
підвищення національної свідомості та посилення впливу етнічного фактора.
Співавтори В. Степанов і А. Сусоколов вважають, що звернення до етнічних
цінностей є захисною реакцією людської психіки на складність, знеособленість,
метушливість і нестабільність сучасного життя. Автори розглядають етнос як
засіб задоволення однієї з найфундаментальніших людських потреб – прагнення до
психологічної стабільності.
За однойменною філософською концепцією кінця XVIII ст. ? першої половини XIX
ст., “дух народу” є сутність нації, соціальнонедетермінований первень,
надіндивідуальна етнічна свідомість (курсив наш – В. О.). До представників
названої концепції належать вчені різних національних шкіл: І. Кант,
Й.-Г. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, П. Манчіні, Ф. Гізо, П. Чаадаєв,
І. Аксаков, М. Данилевський, П. Куліш, М. Грушевський, Д. Донцов та інші.
„Дух народу” – це концентрація фундаментальних психологічних рис народу,
здатних, за потреби, виявитися в усіх соціально-політичних та культурних
реаліях його буття [161; 85]. З погляду німецького вченого, засновника
експериментальної психології Вільгельма Вундта, народний дух – це вищі психічні
процеси, що виникають у процесі спільного життя членів етносу, сукупний зміст
душевних переживань, відчуттів, прагнень.
К. Юнг теж визнавав існування “колективного підсвідомого” або “архетипів”.
Зміст архаїчної структури “колективної душі” розкривається, на думку філософа,
в міфах, казках, віруваннях. Український філософ Микола Шлемкевич називає
українською душевною праматерією ліричну пісенність. Константами підсвідомого,
як душі народу, виступають знаки та символи традиційної культури. Тому
зрозумілим є те, що, досліджуючи характер народу, М. Костомаров найбільшу увагу
приділяв вивченню народної пісні: “треба шукати таких джерел, у яких би народ
проявляв себе позасвідомо…”[184; 30]. А сучасний науковець І. Музика запевняє,
що під час обрядових дій, ритуально-культових церемоній “відбувається
психофізіологічна активізація “космічного несвідомого” людського мікрокосму.
Через цей стан, як зазначив іще отець П. Флоренський, відбувається “медитативне
сходження до Абсолюту”, метою якого є злиття мікрокосму людини з “вогняним
океаном” універсуму”[161; 54].
С. Грица стверджує, що корінні повороти у світоглядних концепціях культури та
мистецтва були зумовлені об’єктивними суспільними обставинами – війнами,
міграціями, новими науковими відкриттями, відкриттями нових географічних
просторів, а з ними і нових цивілізацій. Прикладами, що дали новий творчий
пошук митцям можна вважати відкриття Трипільської культури В. Хвойком
наприкінці ХІХ ст., археологічні знахідки, пов’язані з древнім Києвом та
півднем України П. Толочка та Б. Модзалевського. З кінця ХІХ ст. все сильніше
виявляється в культурі суперечності між об’єктивізацією процесів та прагненням
до диференціації етнічно-сутнісного.
Сучасному музикознавству вищезазначені думки є близькими за відповідністю
певним мистецьким пошукам. Зокрема, неопантеістична концепція творчості
Ю. Алжнєва породжена етнокультурними тенденціями та відбиває характерні
світоглядні позиції його мислення. До речі, А. Загайкевич пише про “явище
анонімізації у сучасній культурі, коли художньо самодостатнє авторське “я”,
завмираючи, вслухається у певну традиційну народну культуру” [80; 155]. Це
твердження справедливе щодо обраного нами митця.
Відомий народознавець Г. Лозко розглядає міфолог
- Київ+380960830922