РОЗДІЛ 2
КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПРИРОДА ПРИМИРЕННЯ
ТА ЙОГО РОЛЬ У ВІДНОВЛЮВАЛЬНОМУ ПРАВОСУДДІ
2.1. Кримінально-правова природа примирення з потерпілим
У дослідженні сутності примирення з потерпілим важливе теоретичне й практичне
значення має з’ясування правової природи цього явища. Встановити цю природу
означає визначити місце примирення з потерпілим у системі кримінального права,
з’ясувати співвідношення примирення з іншими кримінально-правовими категоріями,
а також сферу його застосування.
Визначення місця примирення у системі кримінального права не можливе без
короткого загальнотеоретичного огляду проблеми систематизації права. Система
права була предметом ряду наукових дискусій. Дискусія 1938-1941 рр. визначила,
що в якості підстави поділу права на галузі виступає предмет правового
регулювання, відзначивши, що метод є додатковим критерієм, як похідний від
предмета [11, с. 26-35; 142, с. 75-84]. Дискусія 1955-1958 рр., не коливаючи
значимості предмета і методу правового регулювання як критеріїв поділу системи
права на галузі, з особою силою підкреслила значення методу правового
регулювання і привернула увагу науковців до проблеми удосконалювання системи
законодавства [43, с. 108-115; 313, с. 101-110; 64, с. 86-92]. Дискусія 1982 р.
започаткувала спробу знайти новий аспект системи законодавства з урахуванням
виділення нових пріоритетних критеріїв поділу права на галузі, не відмовляючись
у той же час від фундаментальних положень, вироблених у ході перших двох
дискусій [231]. Питання, пов’язані із систематизацією права, не втрачають своєї
актуальності і сьогодні [301, с. 29-31].
Протягом тривалого часу система права розглядалася як явище, ідентичне поняттю
правової системи. Представником такого погляду був Л.С. Явич [320, с. 125-127].
Сучасна наука систему права розглядає як інституціональну внутрішню будівлю
нормативної основи правової системи. Інакше кажучи, поняття “правова система”
ширше поняття “система права”, оскільки характеризує не тільки стан і
взаємозв'язок галузей права, тобто систему права, але і систему законодавства.
Право і законодавство, що його виражає, є структурними елементами правової
системи [30, с. 22; 54, с. 199; 319, с. 5]. Правова система – це комплексна,
інтегруюча категорія, що відображає всю правову організацію суспільства,
цілісну правову дійсність. Тому система права, зазначає М.І. Матузов, виступає
лише однією із складових правової системи, її центральним елементом [257, с.
178, 394]. Подібний погляд автор висловлював і в більш ранніх своїх роботах
[144, с. 14, 21-23].
Система права тісно пов'язана із системою законодавства. Разом з тим, в
літературі зазначається, що це самостійні категорії, котрі являють собою два
аспекти однієї сутності – права [3, с. 148]. Система права визначається як
організована певним чином сукупність норм, що розділена за предметною ознакою
(галузі права). Система законодавства – як сукупність правових форм,
нормативних актів, що будується з врахуванням галузевої ознаки, або без її
врахування [30, с. 24].
Система права розглядається як внутрішня структура права, що відповідає
характеру регульованих нею відносин; система законодавства – як зовнішня форма
права, тобто система нормативно-правових актів. Право не існує поза
законодавством, а законодавство в широкому його розумінні і є право [180, с.
236]. Більшістю науковців система права визнається об'єктивною, що відображає
стан суспільних відносин. Об’єктивність системи права пояснюється тим, що вона
зумовлена різними видами, сторонами суспільних відносин. Так, А.І. Бобильов
відзначає, що система права має об'єктивний характер, тому що відображає
реально існуючу систему суспільних відносин і не може будуватися за
суб'єктивним розсудом людей [30, с. 24]. Н.А. Гущина вказує, що в основі
системи права лежать соціально зумовлюючі її економічні, соціально-політичні,
культурні, національні й інші фактори. Як явище об'єктивного характеру, вона
складається у зв'язку із системою суспільних відносин, що змінюється. Усі
правові приписи взаємозалежні, обумовлені пізнаними і вираженими в них
загальними потребами, внутрішньо погоджені вихідними правовими принципами,
єдністю кінцевих цілей і задач. Кожен елемент системи права, внаслідок
взаємозв'язку і погодженості з іншими елементами, функціонує як єдине ціле. А
будь-який окремо взятий її елемент не може показати свої якості і функції,
будучи виключеним із єдиної системи права. Відповідно, можна сказати, що
система права служить юридичним вираженням потреб та інтересів суспільства,
рівня його розвитку [54, с. 199].
Якщо система права має об’єктивний характер, то система законодавства –
суб’єктивний і залежить багато в чому від волі законодавця. Разом з тим, поряд
із характеристиками системи законодавства як явища суб'єктивного порядку, але
пов'язаного із системою права, розглянутої як об'єктивне явище, у літературі
існують твердження про те, що і система законодавства відображає чи повинна
відображати об'єктивні властивості системи права. Так, на думку Н.М. Онищенко
суб’єктивність законодавця відносна, оскільки вона в певних межах детермінована
об’єктивними соціально-економічними умовами. Об’єктивність системи правових
норм знаходить вираження в їх інтелектуально-вольових якостях. Посилаючись на
твердження представників теорії права, автор далі зазначає, що поняття системи
права дозволяє виявити основні закономірності структури, що властиві діючому
позитивному праву. Законодавство як джерело права надає можливість пізнання
зовнішньої офіційної форми, необхідної для практичного застосування [183, с.
9-10].
У юридичній літературі
- Київ+380960830922