РОЗДІЛ 2. СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ ВНУТРІШНЬОГО МОВЛЕННЯ В
ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ
2.1. Проблема чужого мовлення й форми його передачі у внутрішньому мовленні
Суб’єктивізація оповіді зумовлює розширення мовленнєвої сфери персонажів.
Основним конструктивним компонентом структури образу героя в тексті є чуже
мовлення, під яким розуміємо „певним чином синтаксично організовану передачу
мовлення, мислення іншої особи, які вводяться в авторську оповідь” [247, 178].
М.М. Бахтін, аналізуючи мовленнєву взаємодію, ввів у свою концепцію поняття
„чуже мовлення” для розрізнення його з власне авторським мовленням: „Чуже
мовлення мислиться мовцем як висловлювання іншого суб’єкта, першопочатково
цілком самостійне, конструктивно завершене й таке, що лежить поза цим
контекстом. От із цього самостійного існування чуже мовлення переноситься в
авторський контекст, зберігаючи в той же час власний предметний зміст і хоча б
рудименти власної мовної цілісності й першопочаткової конструктивної
незалежності” [59, 409].
Особливістю ЧМ, як явища складного та багатогранного, є його кореляція з
авторським мовленням. З одного боку, авторське й ЧМ „утворюють у художньому
творі єдине художнє ціле”, а з другого – ЧМ – „специфічний пласт оповідної
структури художнього твору, який характеризується певними особливостями на
різних мовних рівнях” [13, 1].
„Форми мовленнєвого втілення персонажів різноманітні, а їхній вибір зумовлений
суб’єктивно – творчим задумом автора й об’єктивно – характером самого
персонажа” [149, 238]. На сучасному рівні дослідження мовного втілення голосів
персонажів, перш за все, розмежовують ЗМ і ВМ, а також власне мовленнєві форми
їх втілення [149, 238]. Як правило, в художній літературі для передачі ВМ героя
використовуються конструкції з ЧМ: 1) пряма мова; 2) непряма мова; 3) невласне
пряма мова; 4) зміст думок персонажа може передаватися безпосередньо в
суб’єктно-мовленнєвому плані автора-оповідача [99, 33]. Також деякі дослідники
виділяють і так звану непомічену ПМ, напівпряму мову та нерозчленований
мовленнєвий потік [247]. Усі ці виділені способи передачі ВМ героя у структурі
тексту по-різному взаємодіють із оповідним типом автора-оповідача.
У сучасній лінгвістичній літературі немає єдиної думки щодо засобів передачі
чужого висловлювання. Деякі дослідники запропонували інші шляхи його передачі,
такі як „внутрішній монолог” (М.Т. Глібова), „тематична мова” (Г.М. Чумаков),
та ін., наголошуючи на неможливості охопити всю різноманітність репрезентації
такого складного явища трьома найбільш відомими й найпоширенішими видами (ПМ,
НП, НПМ), адже це розбиває їх типологічні межі [48; 247].
На нашу думку, таке розмежування є недоцільним, тому що Вм є стилістичною
категорію, яка в синтаксичному вимірі може бути представлена в формі ПМ, НП чи
НПМ. Поняття „тематична мова” (далі – ТМ) є досить дискусійним. Речення, що
містять у собі ТМ, одні дослідники розглядають як різновид НМ
(М.А. Занічковський), інші кваліфікують як НПМ (О.А. Кусько), а треті
визначають як самостійний засіб передачі чужого висловлювання (Г.М. Чумаков,
М.Г. Бирка). Ми, у свою чергу, погоджуємося з тими дослідниками, які
розглядають ТМ як різновид НМ, зважаючи на той факт, що, хоча ТМ передає
вихідне висловлювання узагальнено, не повністю, адже повідомляється тільки його
тема, але така структура містить чуже висловлювання, що подається з позиції
автора-оповідача.
Уявлення про характер взаємодії чужого й власного мовлення слугувало основою
концепції одноголосого та двоголосого слова, розробленої М.М. Бахтіним у праці
„Проблеми поетики Достоєвського” [23]. Для нашої роботи досить важливою є
авторова типологія видів мовлення прозового тексту, тому вважаємо за доцільне
розглянути три типи мовлення, виділені дослідником.
Перший тип – власне авторське мовлення – М.М. Бахтін кваліфікує як пряме,
безпосередньо направлене на свій предмет слово, як останню смислову інстанцію
того, хто говорить. Другий тип – об’єктне слово – це слово власне героя й
пов’язане воно безпосередньо з його ПМ. Це слово спрямоване на предмет, але,
водночас, воно ж і є предметом авторського зображення. Слово автора не впливає
на семантику й інтонаційну завершеність об’єктного слова, а, беручи його як
цілісне явище, підпорядковує його власному завданню. Слова першого та другого
типів належать до „одноголосого” мовлення. Одноголосе слово – це слово, що має
єдиний смисловий контекст і не знає іншого рівноцінного слова.
Цікава ситуація виникає тоді, коли герой художнього твору на певний час
перебирає на себе функції оповідача. Тоді міра об’єктивності слова залежить від
деяких аспектів, а саме: вона може слабнути, коли мовлення героя наближається
до власне авторського мовлення, особливо коли соціально-індивідуальні
характеристики нечітко виражені. Але в цьому випадку не може бути власне
об’єктивного слова героя.
ПМ може виявлятися у двох формах: у формі виголошеного мовлення (deklamativ),
мовлення, що реалізується на зовнішньому рівні, й у формі Вм (meditativ).
Третій тип мовлення М.М. Бахтін кваліфікує як слово з установкою на чуже слово.
Такий тип „слова”, передбачаючи два голоси, дослідник визначає, на відміну від
попередніх, „двоголосим”, адже це „слово” містить подвійну спрямованість – і на
предмет мовлення, й на чуже мовлення. Тобто, в одному слові існують дві
смислові спрямованості.
М.М. Бахтін у третій групі виділяє три підгрупи. Першу підгрупу визначає як
односпрямоване двоголосе слово, що містить у собі: стилізацію, оповідь
оповідача, необ’єктне слово героя – носія (частково) авторських задумів та
Ich-Еrzahlung, тобто слово, яке пов’я
- Київ+380960830922