розділ 2
Суб’єкти правової охорони майнових прав фізичних осіб при опіці
2.1. загальна характеристика правового статусу учасників опіки
Одним з основних елементів охорони майнових прав при здійсненні опіки є
правовий статус учасників правовідносин, що виникають при здійсненні опіки: 1)
осіб, щодо майна яких встановлюється опіка; 2) опікунів; 3) органів опіки та
піклування. Ці особи, як відзначає М.С. Малеїн, мають певні якості, властивості
юридичного характеру, - бути суб’єктами права, мати правовий статус [113, с.
78].
Загальновідомо, що правове становище учасників цивільних правовідносин
визначається їх правовим статусом, який є невід’ємною властивістю суб’єкта
права. Однак, поняття правового статусу не знайшло чіткого визначення в
юридичній літературі. Так, виходячи з того, що правовий статус є єдиним для
всіх, Л.Я. Гінцбург виключає з його змісту категорію суб’єктивних прав, і,
відповідно, під правовим статусом розуміє правове становище особи до вступу її
в конкретні правовідносини [66, с. 188]. Підтримував його й О.В. Міцкевич, який
при цьому ототожнював правовий статус з правосуб’єктністю як сукупністю
спільних прав та обов’язків (правоздатність), а також прав та обов’язків з
певним змістом, які безпосередньо витікають з закону [127, с. 30]. Більш
обґрунтованою, однак, видається позиція інших правознавців, які так чи інакше
пов’язують поняття правового статусу особи з її суб’єктивними правами, і під
правовим статусом розуміють сукупність суб’єктивних прав, що належать особі
(набуті нею) (юридичних прав, обов’язків та законних інтересів) та систему
повноважень державних органів та посадових осіб [131; 209; 58; 141]. За словами
А.В. Полякова, саме права та обов’язки є серцевиною правового статусу суб’єкта
[146, с. 770].
Однак, слід відзначити, що, у свою чергу, правосуб’єктність є однією з умов
набуття правового статусу, оскільки вона полягає в здатності особи мати права,
виконувати обов’язки, відповідати за свої дії. Без правосуб’єктності неможливо
визначити правовий статус фізичної чи юридичної особи. Саме правосуб’єктність
допомагає відмежувати правовий статус від інших соціальних статусів особистості
– економічного, політичного, етнічного та ін. Як відзначає О.Ф. Скакун,
передбачаючи наявність правосуб’єктності, правовий статус особи є своєрідним
інструментом, що систематизує норми про суб’єкт права (його права, свободи,
обов’язки, відповідальність) і надає їм стійкості [171, с. 284]. Саме тому
правосуб’єктність є важливим підґрунтям (фундаментом) набуття правового статусу
фізичною чи юридичною особою і може бути включена до складу правового статусу.
Для усунення подібних термінологічно-змістовних розходжень у правознавстві
проблеми правового статусу стали вивчатися шляхом виділення загального та
спеціального правового статусу певних категорій суб’єктів права [38; 63; 136;
42; 194].
Згідно даної точки зору, юридичною базою, передумовою правового регулювання
суспільних взаємозв’язків виступає загально-правовий статус, який являє собою
єдину й загальну для всіх осіб категорію - він визначає міру можливої і
необхідної поведінки суб’єктів у сфері правових відносин, передбачає гарантії
здійснення ним суб’єктивних прав і обов’язків, а також способи їх захисту. У
такому аспекті загальноправовий статус є рівним для всіх учасників
правовідносин незалежно від їх специфіки або належності до певної категорії
суб’єктів. Виступаючи передумовою конкретних правовідносин, він визначає
потенційні можливості суб’єкта, які набувають в праві юридичної форми галузевої
правосуб’єктності і конституційних прав та обов’язків [30, с. 78].
Спеціальний правовий статус є функціональною часткою загальноправового статусу
особи. Однак, як справедливо відзначає Р.П. Мананкова, спеціальний правовий
статус, хоча й виникає на підставі загального, але має власний зміст: він або
доповнює, або обмежує загально-правовий статус [117, с. 36]. Спеціальний
правовий статус акумулює й конкретизує юридичні можливості, закріплені в
загально-правовому статусі. Його можна назвати особливим правовим становищем
особи, яке виражається в спеціальній правоздатності і специфічних суб’єктивних
правах, що займають проміжне місце між конституційними правами і правами в
конкретних правовідносинах [118, с. 8].
Розмежування спеціальних правових статусів різних осіб ґрунтується на їх
правосуб’єктності, яка є важливим “опорним” інститутом, умовою набуття
правового статусу. Однак цим її значення не вичерпується. Без правосуб’єктності
неможливо визначити правовий статус фізичної чи юридичної особи: спеціальна
правосуб’єктність впливає на спеціальний статус. Передбачаючи наявність
правосуб’єктності, правовий статус є свого роду інструментом, який систематизує
норми про суб’єкта права (його права, свободи, обов’язки, відповідальність) і
надає їм стійкості.
У цьому розумінні правовий статус підопічних, як спеціальних суб’єктів у сфері
цивільно-правового регулювання, визначається їх спеціальною галузевою
правосуб’єктністю і специфічними правами та обов’язками.
Специфіка правового статусу підопічних проявляється в наданні малолітнім та
недієздатним особам можливості виступати носіями специфічних прав та
обов’язків, бути суб’єктами конкретних правовідносин, які створюють особливі
гарантії цим особам. Ця можливість реалізується через систему правовідносин
майнового та немайнового характеру. Особливості майнових правовідносин
проявляються, в першу чергу, у відносинах власності, житлових, спадкових
взаємозв’язках та ін., немайнових - у специфічних правовідносинах, які
виникають при реалізації права на охорону приватного життя
- Київ+380960830922