РОЗДІЛ 2
ПРОЦЕСИ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ТРАДИЦІЙНого СЕКТОРу регіональної ЕКОНОМІКИ
польщі – ЛЬОНАРСТВА
2.1. Основні тенденції трансформації виробничих і економічних відносин
Польська економіка увійшла у період господарської трансформації із застарілою
структурою промисловості. Домінування видобувної промисловості і важкої
промисловості не служила її конкурентоспроможності. Фінансова акумуляція з
ринкових промисловостей передавалась на інвестиції у цих секторах. Наслідком
була мала еластичність діяльності польських про експортних галузей на
міжнародних ринках у сфері здобування конкурентної переваги, як і
інноваційність у сфері нових виробів. Навіть традиційно проринкова текстильна
промисловість, яка у 1989 році мала 321 800 працівників, тобто 8 % загалу
працюючих у польській промисловості, характеризувалась стабілізованою
асортиментною структурою продукції, а можливі зміни виробів вимагали довгого
часу, який не встигав за потребами моди. Поруч із директивністю асортименту
продукції вирішальним для цього був несучасний машинний ринок. Звідси
промисловість відчувала відсутність інноваційності як одного з методів
реструктуризації виробництва, під яким слід розуміти „процес вигадування і
розробки нових виробів, методів діяльності, технологій, нових джерел
фінансування і розробки нових організаційних структур” [56].
Умови для широко трактованої реструктуризації і інноваційності виробництва
виникли лише у періоді трансформації, де господарські суб’єкти отримали велику
самостійність діяльності. Одночасно відкриття ринків збуту в результаті
глобалізації економіки висунуло завдання „ринкової конкурентоспроможності
підприємства, яка означає його здатність до справного суперництва з іншими
підприємствами у прямуванні до досягнення аналогічних цілей на даному ринку”
[57]. Це стосується також секторів вітчизняної промисловості, які діють у
міжнародній торгівлі.
Клієнти на глобалізованих ринках є все більш вимогливими, очікуючи, що
запропоновані їм продукти будуть відповідати їх потребам як з точки зору
користей, які доставляють, так і витрат, які будуть змушені понести, щоб купити
ці продукти [58]. Виконання цієї умови вимагає постійного вдосконалення виробу
через дослідні праці, а також лабораторні тести, незалежно від того, чи це є
традиційний, чи сучасний виріб. Слід ствердити, що у періоді системної
трансформації занадто мала вага прив’язується у польській промисловості до
реструктуризації виробництва. Як стверджує А. Карпінський [59], „Польща після
1989 року не приймала участь майже загалом в розвитку найбільш сучасних
промисловостей високої техніки (поза імпортом їх виробів)… У цьому світлі
тривожним можна визнати факт, що ці нові структурні тенденції, як до цих пір,
або обминали Польщу, або охоплювали їх у виразно недостатньому ступені”.
Звідси даний автор ставить висновок здійснення глибокої реструктуризації
економіки, яка не може обмежуватися вдосконаленням нинішньої структури. Це
охоплює у твердженні, що „винятково високий ступінь не пристосування актуальної
структури економіки в Польщі до вимог конкурентоспроможності і експансії на
ринках ЄС спричиняє те, що у Польщі потрібна не просте продовження в існуючій
її структури, але є необхідною є її принципова перебудова. Це вимагає надання
перебудові макроструктури найвищого пріоритету” [59] Беручи до уваги бар’єри
розвитку, до яких без сумніву належать недостачі капіталу, зв’язані із
зовнішньою заборгованістю, яка перевищує 90 млрд. євро, що соромливо
приховується групами тих, хто приймає рішення, проблема, як здається, є
полемічною. Повна перебудова структури промисловості вимагає багатовимірних
витрат, навіть можливих до отримання, але ціною втрати власності. Отже,
враховуючи реалії економіки і тенденції зростання експорту головним чином до
країн Європейського Союзу після вступу до цього організму, розгляду вимагає
модернізація традиційних промисловостей, особливо тих, які спираються на
вітчизняній сировинній базі. Шляхами, які ведуть до цієї мети, є не лише власні
інвестиції, підтримувані дотаціями структурних фондів Європейського Союзу, але
також спілки з часткою іноземного капіталу. Суб’єкти з часткою іноземного
капіталу охоплюють три їх види [59]:
фірми, які становлять виключно власність іноземного капіталу,
фірми з часткою іноземного капіталу типу „jouint venture”,
іноземні підприємства дрібного виробництва.
Організування господарських суб’єктів у промисловості у спиранні на спілки
іноземного капіталу домінує головним чином у споживчих промисловостях, зокрема
у харчовій, цементній і скляній промисловості, а також у галузях високої
техніки, як промисловість апаратури передачі, комп’ютерна і електронна
промисловість. Істотною є також частка так званого „власного внеску”
вітчизняного капіталу, який у 1996 році становила 23,1 %, тоді як частка
іноземного капіталу у закладовому капіталу становила 76,9 % [59].
Враховуючи, що ці інвестиції іноземного капіталу концентруються головним чином
на традиційних промисловостях, слід поставити проблему потреби і діапазону
реструктуризації у тих промисловостях, особливо по відношенню до застосування
сучасних концепцій і методів управління. Цю проблему піднімає Й. Ліхтарський
[60] і експонуючи тему оживлення в промисловостях з відносно довгим часом їх
існування, який сягає першої половини ХХ сторіччя або раніше, що називаються
інакше традиційними промисловостями. До цих промисловостей він зараховує ті, де
зменшується їх частка в економіці або вони характеризуються низькою динамікою
технічного прогресу. Виникає тут проблема зас
- Київ+380960830922