РОЗДІЛ 2
СПЕЦИФІКА ТА СЕМАНТИКА ЛЯЛЬКОВОГО ВЕРТЕПУ
Типологічні особливості східноукраїнського лялькового вертепу
На перший погляд вистави вертепу видаються однотипними - усі вони представляють
історію Різдва Христова, усі замикають свою драматичну дію у межі
будиночка-сцени, усі показують сценки з життя простого люду. Так. П.Й.Морозов
писав: "Канва повсюдно та сама, - це загальна канва Різдвяної містерії; але
візерунки на ній вишиті різні й один на одного не схожі" [141,79]. Утім,
вертепний театр є надзвичайно різноманітним, кожна вистава своєрідна й
неповторна в межах загальної традиції, навіть "канва" не завжди є однаковою.
Постає питання: чи маємо право аналізувати всі наявні тексти вертепних вистав
разом, або в них можна виокремити якусь внутрішню типологію? Метою даного
підрозділу є спроба встановити типологію вертепів, критеріями якої
виступатимуть художні особливості, що зумовлені спільністю походження вистав.
Запропонований типологічний підхід до вивчення вертепу буде покладено в основу
аналізу його еволюції.
Справедливим є зауваження Й.Ю.Федаса, що до вертепу навряд чи правомірно
вживати термін "редакція": "За наявності достатньої кількості текстів вистав
можна було б говорити про редакції п’єс, так само як цілком можливе (і
доцільне) окреме вивчення драматургії вертепу (і фольклорного театру загалом)"
[228,27]. Але залишається питання, які тексти можна включати до єдиної лінії
еволюційного процесу, а які ні.
Й.Ю.Федас у своїй праці "Український народний вертеп (у дослідженнях ХІХ-ХХ
ст.)" указував на розходження у поглядах дослідників щодо класифікації
вертепних текстів. Так, на думку Ф.М.Поліщука, "усталеного тексту вертепної
драми не існує, а є кілька" [177,338]. Проблематичним виявилося питання
художньої специфіки Новгород-Сіверської та Славутинської вертепних драм.
Є.М.Марковський та П.П.Охріменко вважали їх своєрідними [136,127;159,27,28], а
П.П.Пономарьов відстоював протилежну думку [179,720,723-725]. До списків
українського вертепу часто включають також смоленсько-білоруський,
новгородський та сибірський тексти [170,473;192,51;30,164]. М.С.Возняк указував
на сибірський вертеп як найстарішу редакцію українського [30,164;270,арк.16].
Учені вирізняють також волинську редакцію [170,473;192,51;270,арк.16;35] - вона
ж "північна-західно-українська" [30,145], яку опублікував І.Я.Франко
[233,210-259]. А також список гущинського дяка Івана Даниловича (1771 або
1776 р.) та Житомирський вертеп у записі В.Кравченка 1927 р. [35]. Отже,
єдиного погляду на класифікацію вертепу в історіографії не склалося. На групу
"східноукраїнських вертепів" вказували Ф.М.Поліщук [177,338], П.П.Пономарьов
[179], Й.Ю.Федас [228] та Х.Юрковський [263].
Цілком слушною є думка Й.Ю.Федаса, що вертепні дії, які вийшли за межі України,
можна вважати українськими лише в одному випадку – при вивченні їхнього
походження, але не при класифікації українського вертепу: "Білоруські варіанти
вивчаються як явище білоруського фольклору, українські – українського. Це
повною мірою повинно стосуватися і вертепу" [228,27]. На погляд ученого,
територіальний принцип групування вертепних списків (як у збірці Є.Марковського
"Український вертеп") не відповідає вимогам наукової класифікації фольклору
[228,26]. Він погоджується з думкою Лазутіна, що в основу класифікації повинні
бути покладені якості, що становлять внутрішню сутність самих творів, а не
чинники поза їхніми межами (тобто географію їхнього поширення, умови
побутування, форми виконання тощо) [228,26]. Однак, на наш погляд,
територіальний принцип класифікації вертепу є правомірним, оскільки кожний
регіон характеризується окремою соціокультурною ситуацією (що визначає,
наприклад, специфіку глядача), а це, у свою чергу, зумовлює характер будь-якого
культурного явища, зокрема, й художні особливості вертепу.
З огляду на зазначену строкатість вертепних вистав, класифікація повинна
будуватися на декількох сталих моделях, що мали не лише різні шляхи формування
та, відповідно, відмінні ознаки, а й несхожі шляхи еволюції. Усе це дає певні
підстави для виокремлення групи вертепів сходу України, до складу якої
наприкінці ХVЙЙ ст. входили такі регіони, як: Стародубський, Чернігівський,
Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадячський, Лубенський, Переяславський,
Миргородський і Полтавський, а у ХVІІІ ст. у результаті всеімперської
адміністративної реорганізації ці регіони були скасовані в три намісництва:
Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Тут функціонував
полтавсько-київський мовний діалект, який пізніше склав основу української
літературної мови.
Такими вертепами є Сокиринський (ХVІІІ ст.), Дегтярівський (ХVІІІ ст.),
Турівський (ХІХ ст.), Новгород-Сіверський (ХІХ ст.), Куп’янський (ХІХ та ХХ
ст.), Батуринський (кінець ХІХ ст.) та Хорольський (початок ХХ ст.). Усі вони
мають спільні риси: двоповерхову архітектоніку будиночків та сюжету, чітке
семантичне розмежування сакральної та профанної (не біблійної та мирської)
частин вистави та їхнє семантичне закріплення за поверхами. На таку сюжетну
своєрідність українського вертепу вказували, зокрема, П.Г.Житецький [74,2-4],
П.Й.Морозов [141,76], І.Я.Франко [233,301], М.Г.Давидова [286]. Так, дія
першого акту відбувалася на обох поверхах: на верхньому - тільки сакральні
події (Різдво та поклоніння), а на нижньому - епізоди з Іродом. Верхня вистава
характеризувалася простотою та канонічністю, в неї практично відсутня
профанація, лише сюжет із поклонінням пастухів виконувався в традиційно
народному стилі. Світська частина вистав
- Київ+380960830922