РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ 20 – 30-Х РОКІВ XX СТОЛІТТЯ ПРОТИ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ТА
ПРАЦІВНИКІВ ДПУ – НКВС УКРАЇНИ
2.1. Винищення військовослужбовців та працівників правоохоронних
органів в період становлення тоталітарної системи
Починаючи з 1920-х рр. диктатура пролетаріату, трансформувалась поступово в
диктатуру однієї партії, вже у своєму генетичному коді первісно передбачаючи
насильство як засіб досягнення політичних і економічних цілей. Цього не
приховував і сам засновник соціалістичної держави В. Ленін, який в багатьох
працях стверджував, що наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим
не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютними правилами владу, що
спирається безпосередньо на насильство [3.114, с. 36 – 37; 3.115, с. 16 – 17].
Ще в декреті очолюваної В. Леніним РНК від 28 листопада 1917 р. „Про арешт
вождів громадянської війни проти революції”, офіційно вводився термін „вороги
народу” [3.116, с. 9]. Можна сміливо стверджувати, що репресивна система не є
лише результатом породження Й. Сталіна, а продовженням політики Радянської
держави, заснованої на створені образу класового ворога та його безжалісному
знищенні.
Страшне колесо більшовицького терору підминало під себе не лише „класових
ворогів” та „соціально-ворожий елемент”, а й тих хто сам активно насаджав
криваву комуністичну диктатуру, боровся за нею зі зброєю в руках, допомагав
становленню і зміцненню тоталітарної системи. Жодна людина, від селянина до
червоного маршала, від шкільного вчителя до керівника НКВС не могла почувати
себе захищеною від арешту. Як влучно охарактеризував ці процеси дослідник М.
Чугуєнко, відзначивши що в сталінському СРСР в ті часи панувала „демократія
смерті” [6.233, с. 206].
Репресивно-каральні заходи більшовиків проти військових кадрів власної армії
взяли початок за часів громадянської війни, проте, враховуючи специфіку того
часу, масового характеру вони не носили.
Одним з перших, хто потрапив під прес каральних органів був головнокомандуючий
радянських військ в Україні М. Муравйов, відомий паталогічною жорстокістю, не
зупиняючись ні перед чим задля досягнення поставленої мети. В його зверненні до
солдат напередодні походу на Київ, він говорить: „... Якщо треба – не постою ні
перед чим: каменя на камені не залишу від Києва...” [6.168, с.47 – 49]. Такі
засоби викликали жах навіть у самих більшовицьких керівників. В. Затонський
зазначав: „...до українського народу він ставився із зневагою... Були в його
словах централістські тенденції. Він і його вояки ставилися до Києва як до
завойованого краю...” [6.168, с.54 – 57].
28 квітня 1918 р. колишній головком заарештовується. Виправданий за відсутністю
доказів, він продовжив кар`єру в якості командуючого Східним фронтом, де
здійснив спробу підняти антибільшовицьке повстання, яке закінчилося провалом,
за що невдовзі був розстріляний латишськими стрілками [6.168, с. 62 – 66].
Ще одним Червоним командиром, заарештованим і страченим у 1920 р., є Б.
Думенко, що став жертвою боротьби та інтриг, які точилися у керівництві 1-ої
Кінної з боку С. Будьонного, Д. Жлоби, Ю. Щаденко, К. Ворошилова.
Дослідники Д. Табачник та О. Сидоренко наводять текст телеграми члена 9-ої
армії Анисимова до члена Реввійськради 9-ої армії О. Бєлобородова: „…Думенко –
безперечний Махно, не сьогодні так завтра він постарається повернути багнети.
Посилає своїх червоноармійців громити винні лавки, ґвалтувати жінок і всюди
відкрито агітує проти Рад. Вважаю за необхідне негайно заарештувати його за
допомогою Жлоби. Через деякий час буде пізно, він напевно виступить…” [6.227,
с.24 – 25].
Ситуація, коли за „впертими чутками” негайно арештовується людина і
обвинувачується у заколотницькій діяльності напрочуд сильно нагадала арешти
„Великої чистки” у 1930-ті рр., коли за сфальсифікованими звинуваченнями були
розстріляні самі обвинувачі Д. Жлоба, Ю. Щаденко й тисячі інших.
В червні 1919 р. 9-й полк Червоної армії відмовляється виступати на придушення
селянських повстань. 12 червня 1919 р. політбюро ЦК КП(б)У за участю
Чаковського, Петровського, Затонського, Косіора, Мещерякова, Клірінга,
Лапчинського винесло великій групі червоноармійців смертні вир. з наступною
амністією [2.30, арк. 30].
З перемогою більшовиків у громадянській війні активізувалася класова боротьба з
тими, хто був причетним до „старого режиму”. Зусиллями органів держбезпеки
окреслювався контингент політично неблагодійних осіб, які постійно перебували
під їх всевидючим оком. Частина з них розглядалася як надійний резерв для
фабрикації гучних політичних справ, проведення повчальних політичних процесів.
Голова Всеросійської надзвичайної комісії Ф. Дзержинський радив діяти в даній
обстановці так: „…Всіх підозрілих, що можуть взяти участь в активній боротьбі,
безпартійних офіцерів або осіб правоесерівського, махновського чи тому
подібного спрямування необхідно тримати на обліку, з’ясовувати, перевіряти…”
[6.195, с. 210 – 211].
У 1920 – 1922 рр. з різних населених пунктів України надходили тривожні звістки
про арешти колишніх військовослужбовців царських і білогвардійських армій,
національних формувань.
Зокрема, у Балтському повіті, Подільської губернії розглядалася справа
підпільної білогвардійської організації, до якої входили колишні офіцери, „що
втерлися в довіру до радянської влади”. У справі заарештовано понад 100
керівників і кілька сот рядових членів [8.351, с.91 – 92].
У 1920 – 1921 рр. вбивства військових, що залишились на батьківщині після
остаточної перемоги більшовиків та відходу врангелівських військ, набули
масового характеру. Збереглися розстрільні справи на 100, 200 і більше білих
офіцерів, що складають
- Київ+380960830922