РОЗДІЛ 2
АДМІНІСТРАТИВНІ ТА ПРАВОВІ УМОВИ
ЗАПОРОЗЬКО-ДОНСЬКИХ ВЗАЄМИН
У 1734-1775 рр. характер міжкозацьких взаємин могли визначати:
1. Зовнішні стосовно козацтва фактори, до яких слід віднести як правові, так і зовнішньополітичні умови стосунків.
2. Внутрішні стосовно системи взаємин чинники - безпосередні прикордонні стосунки запорожців із донцями і міжкозацькі взаємини під час несення козаками військової служби та інших повинностей; соціально-економічні аспекти.
Зовнішнім фактором взаємин виступає сукупність усіх правових умов та міжнародних впливів на ситуацію в запорозько-донському прикордонні, зокрема політика Російської імперії стосовно козацьких спільнот. Саме їх аналізу присвячено цей розділ.
2.1. Козацтво в адміністративно-правовій системі Російської
імперії у XVIII cт.
Процес оформлення законодавства щодо статусу козацьких спільнот Російської імперії розтягнувся на все XVIII ст. У петровському "Табелі про ранги" козацькі чини були відсутні [600, с. 150]. Пізніше зусиллями старшини це питання піднімалося не раз, у 1767-1768 рр. було складено "Проект законів про права військ козацьких", проте його не було ухвалено. Військо Донське протягом століття завдяки спеціально ухваленим указам та постановам отримало більш-менш визначений статус, який і став прикладом для новостворюваних та реформованих козацьких військ [413, с. 40, 41], [602, с. 106-107].
Перебування Війська Запорозького у складі Російської імперії було врегульоване пунктами Лубенської угоди 1734 р., укладеної представником російської влади на півдні імперії київським генерал-губернатором Вейсбахом та представниками Війська Запорозького. Ця угода відновлювала адміністративно-правовий статус Війська Запорозького, чинний до 1709 р. Так, гарантувалися права запорожців на землі, якими вони володіли до переходу під кримський протекторат, а також право "мати чиновників згідно з їхнім звичаєм". Було врегульовано питання привілеїв та обов'язків козаків, встановлено норми про підпорядкування Війська київському генерал-губернатору та щорічну платню Війську в розмірі 20 000 крб [541, с. 262].
Російська залога була введена на Січ генерал-фельдмаршалом Б. Мініхом у січні 1736 р. і спочатку складалась з 400 солдат під проводом полковника. Згодом гарнізон, розташований у збудованому біля січових укріплень Новосіченському ретреншементі, збільшився і вже не виводився із Запорожжя до 1775 р. Розташування російської залоги на Січі було в інтересах:
1) січового товариства, адже посилювало позиції Війська Запорозького у разі нападу татар;
2) запорозької старшини, яка отримувала нові можливості у посиленні свого впливу серед товариства;
3) російської центральної влади, адже залога збільшувала її вплив на січове товариство.
Події 1740-х років засвідчили той факт, що центральна російська влада не збирається дотримуватись норм угоди. Поступово обмежувалась територія Запорозьких вольностей. Територія Війська Запорозького 1734-1775 рр. "входила на правах автономії до складу Російської імперії; запорозькі козаки були підданими російської корони; Запорожжя являло собою станове козацьке збройне формування, що було складовою частиною іррегулярних військ російської армії" [607, с. 7]. Кіш початково не зрозумів ситуації і, вважаючи дії своїх сусідів самочинними, спробував захистити свої землі за допомогою сили. Зрозумівши марність таких дій і побачивши могутню російську підтримку цього наступу, кошові отамани починають дипломатичну боротьбу за свої землі. Надсилаються численні петиції до монархів з проханням надати жалувану грамоту на землі Війська. 16 жовтня 1752 р. отаман Павло Іванов з усім запорозьким товариством надіслали петицію до Єлизавети Петрівни. Посилаючись на Універсал Б. Хмельницького 1655 року, кошовий отаман просив імператрицю повернути запорожцям відібрані у них донцями землі на узбережжі Азовського моря [427, с. 5].
Однак вже наступного 1753 року під час розгляду в Старосамарській комісії питання кордону між землями Війська Запорозького та Полтавського полку Указ 1746 р., який обмежив запорозькі володіння у Приазов'ї, був використаний запорозькими депутатами для доказу того, що самарські землі належать запорозькій громаді. Також показовим є факт невизнання комісією чинності наданого запорозькими депутатами Універсалу Б. Хмельницького 1655 р. Основною підставою для цього слідчим слугували підписані між Османською та Російською імперіями мирні угоди, які фактично встановили нову систему відносин в регіоні [18, с. 65-66].
У 1755 р. Кіш знову подає петицію гетьманові з проханням повернути втрачені 1746 р. приморські коси [18, с. 160]. У відповідь гетьман переадресував це прохання до Колегії іноземних справ. Також збереглася "Думка" гетьмана, надіслана з цього приводу до Правлячого Сенату [19, с. 581].
Делегація у складі Д. Гладкого, П. Калнишевського, І. Чугуївця у 1755-1756 рр. перебувала у Петербурзі з метою отримання широких економічних привілеїв від російського уряду. Запорожці посилались на давність свого володіння приазовськими землями та дарування їх ще від часів Б. Хмельницького. Однак Указ 1746 р. переглянуто не було, запорожці отримали певні поступки при торгівлі з Гетьманщиною [166, арк. 130-135]. Ще одним результатом діяльності цієї комісії стало доручення імператриці гетьману провести обмежування запорозьких земель, для чого треба було надіслати на Січ геодезиста [53, с. 161]. Справу було доручено бригадиру Глібову.
Це ж питання стояло на порядку денному іншої делегації від Запорожжя - Павла Кирилова та Петра Калнишевського 1758-1760 рр. Вдалося домогтися наказу про проведення нового опису запорозьких земель з метою встановлення чіткого кордону. Є згадки про дружні стосунки, які зав'язалися у майбутнього кошового отамана П. Калнишевського із представниками донського старшинського клану Єфремових - дружиною Данили Єфремова та сином військового отамана С. Єфремовим. Ці дружні стосунки згодом кошовий отаман намагався викор