РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЛІЦЕЮ
2.1. Система освіти міжвоєнної Польщі
Відродження Польської держави в 1918 р. супроводжувалося складним процесом відновлення всіх сфер соціального життя. Суттєвий організаційний процес охопив й освітньо-виховну систему.
Першим доробком цієї галузі став т. зв. освітній проект Ксаверія Прауса, проголошений 1918 р. Його основні ідеї сконцентрувались в тезах про обов'язкову семирічну освіту; доступність загальноосвітньої школи для дітей різних соціальних верств; безкоштовність навчання; можливість талановитій молоді отримати освіту в школах вищого типу; керівництво світської влади шкільними справами [460, с. 247].
Однак, проголошені положення в умовах перших років розбудови держави втілити в життя було досить складно. Проект став лише своєрідним фундаментом для подальшої нормативної бази.
20 лютого 1919 р. було створено Освітню комісію, яка безпосередньо підпорядковувалась найвищому органу - Міністерству релігійних визнань і публічної освіти. Першим державним актом, що потрапив на розгляд цієї комісії, став декрет про шкільний обов'язок від 7 лютого 1919 р. Він проголосив обов'язкове навчання в загальній школі для дітей віком від 7 до 14 років. У зв'язку зі складністю втілення такої схеми відразу передбачалося поетапне навчання: дво-, чотири-, і п'яти-річне. Школи повинні були функціонувати в кожній гміні, де було не менше 40 дітей вказаного віку. Якщо такої кількості учнів не було, організовувалась одна школа на кілька гмін. Ступінь організації навчального закладу залежав від кількості учнів. З огляду на це визначались такі ступені: школа з кількістю учнів до 60 - однокласна; при кількості від 61 до 100 - двокласна; від 101 до 150 - трикласна; від 151 до 200 - чотирикласна; від 201 до 250 - п'ятикласна; від 251 до 300 - шестикласна; понад 300 - семикласна. Кількість вчителів залежала від кількості класів - один вчитель на один клас; для семикласних шкіл, які мали поділ на відділи, передбачалась більша кількість педагогів, ці школи мали також керівника. Декрет передбачав обов'язковість виконання всіх пунктів і притягнення до відповідальності тих батьків, які не виконували положення про обов'язкову освіту. Однак реалізувати цей проект було важко, оскільки семирічна школа оголошувалась в стані свого розвитку і була відчутна гостра нестача вчителів у багатьох регіонах Польщі [460, с. 284].
Для усунення проблем кадрового забезпечення було прийнято Декрет про підготовку вчителів загальних шкіл. Він передбачав 5-річне навчання молоді в учительських семінаріях (чоловічих і жіночих). Перші три роки підготовки відводились для засвоєння загальної програми, у два останні вивчались педагогічні предмети. При семінаріях створювались школи практичних занять, шкільні ділянки та спортивні майданчики. Планувалась також матеріальна підтримка для бідної молоді, що навчалась в закладах будь-якого типу. Випускники семінарії мали скласти два іспити: один після закінчення навчального закладу, другий - після двох років педагогічної роботи в школі [294, с. 54].
Запроваджені декретом 1919 р. вчительські семінарії не встигали готувати кадри для піднесення освітнього рівня. У 1923 р. тільки 60 % вчителів мали фахову освіту, а на початку 30-х років - 80 %. Серйозною проблемою були зміст і характер навчання [409, с. 499].
Запровадження обов'язкової 7-річної освіти стало важливим кроком у вирішенні соціальної політики держави. В такий спосіб Польська держава намагалась подолати проблеми неписьменності, забезпечити розвиток освітньої галузі та піднесення країни на вищий економічний, політичний та культурний рівень.
Важливим етапом становлення системи освіти став з'їзд освітян, що відбувся у Варшаві 14-17 квітня 1919 р. В історію він увійшов під назвою вчительського сейму. Основні питання, над якими дебатували педагоги, були пов'язані з організацією та структурою шкільництва, навчальними програмами, підготовкою та підвищенням кваліфікації вчителів. У роботі сейму взяли участь 802 делегати, що представляли 40 вчительських організацій, освітніх закладів, державні службовці та представники науково-дослідних установ [447, с. 9]. Сейм прийняв рішення про поділ системи освіти на секції шкільного устрою, дошкільного виховання, загальноосвітньої школи, середньої, професійної школи, вчительської семінарії, підготовки вчителів середніх шкіл, підвищення кваліфікації вчителів. Осередками народної освіти в містах стали окружні школи [460, с. 249].
Структура і програма навчання середніх шкіл була викладена в "Навчальній програмі середніх шкіл", опублікованій у Варшаві 1919 р. За цією програмою завдання середньої школи полягало в підготовці інтелігентної еліти як авангарду народної культури. Це була восьмирічна школа, поділена на два щаблі - нижчі (трирічні) і вищі (п'ятирічні). Перший щабель отримав назву нижчої гімназії, другий - вищої. Існували три типи програм для учнів гімназій, за якими вони поділялись на відповідні напрями: гуманістичні з латиною (загальні), математично-природничі та класичні з латиною і грецькою мовою. Вступ до восьмирічної гімназії передбачав складання спеціального іспиту, який формально охоплював матеріал чотирьох класів загальної школи.
Другою ланкою стали ремісничі школи утворені на базі п'яти класів загальних шкіл, торговельні і вищі промислові школи на основі повної школи чи шести класів гімназії.
Найвищий щабель зайняли вищі школи двох категорій: академічні, які мали право надання титулів і наукових ступенів та неакадемічні, що таких прав не мали [460, с. 254].
Подальшому становленню системи освіти сприяло прийняття ще десяти освітніх декретів. Вони мали конкретний характер та були спрямовані на вирішення питань окремих освітніх закладів: професорського складу Варшавського університету (Декрет 7), Львівської гімназії (Декрет 10) [294, с. 61]; деякі регулювали винагороди педагогічного складу (Декрет 4, 5) [294, с. 56] чи стосувались шкіл з вивченням іноземної мови (Декрет 6) [294, с. 60
- Київ+380960830922