РОЗДІЛ 2
ЗМІНИ В ПОБУТІ НАРОДУ УКРАЇНИ В ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД
2.1. Українське суспільство в перші повоєнні роки
Коли пройшла ейфорія перемоги у Великій Вітчизняній війні, люди один на один
залишилися зі своїми проблемами, досить буденними, але від того не менш
складними. Проте саме ця перемога відродила в них втрачені в репресіях почуття
гідності та впевненості в собі. З фронту повернулись люди, які пройшли пекло
кривавих боїв, пережили біль втрати друзів, щоденні картини смерті. Не менші
випробування витримали й ті, хто перебував у тилу. Та радість перемоги над
небезпечним і сильним ворогом, а часто і над самим собою, надавала сили жити
далі за новими законами буття, вже післявоєнного.
Наслідки війни можна оцінювати по-різному. Втрати теж можна вимірювати в різних
категоріях. Надзвичайна державна комісія, що займалася визначенням матеріальних
збитків нанесених Радянському Союзу в ході воєнних дій, розпочала свою роботу
ще задовго до закінчення війни. Після перемоги були оприлюднені перші цифри:
кількість зруйнованих міст і сіл, промислових підприємств і залізничних мостів,
втрати у виплавці чавуну і сталі, розміри скорочення автомобільного парку і
поголів’я худоби. Проте ніде не зазначалося про кількість загиблих і зниклих
без вісті (якщо не брати до уваги оприлюднену Сталіним у 1946 р. цифру в 7
мільйонів чоловік).
Історики і демографи серйозно підійшли до вирішення цього питання лише через
півстоліття після початку війни. Недосконалість статистичної бази, відомостей
про народжуваність і смертність населення, величину воєнних втрат,
різноманітність методик, якими користувалися вчені, стали причиною дискусій і
великих розходжень в підрахунках [285, с. 25]. Більшість дослідників вважає, що
в роки війни загинув кожен шостий житель України. На території республіки під
час окупаційного режиму було знищено майже 3,9 млн. мирних жителів; понад 2,2
млн. осіб вивезено до Німеччини (частина з них загинули, а понад 200 тис.
чоловік, побоюючись сталінського режиму, так і не повернулися). Через
демографічні зміни 1940-х рр. населення України у 1951 р. становило 37,2 млн.
чоловік, що на 4,1 млн. менше, ніж у довоєнному 1940 р. [216, с. 426].
Істотне зменшення міського населення після війни можна простежити на прикладі
Києва. До початку війни тут мешкало 930 тис. жителів, а на час визволення
залишилося лише близько 70 тис. чоловік. На кінець листопада в місті вже було
майже 200 тис., у січні 1944 р. – 250 тис., у лютому 1944 р. – 305 тис., у
травні 1944 р. – 420 тис., у січні 1945 р. – 472 тис. 131 особа [169, с. 72].
Наведені цифри отримані за даними бюро, що вело облік населення, яке перебувало
на картковому постачанні хлібом та іншими продуктами.
У загальному обсязі втрат 76% припадало на чоловіків. Серед них більше за інших
постраждали чоловіки, які народилися в 1901–1931 рр. – найбільш дієздатна
частина чоловічого населення [285, с. 25]. Вже сама ця обставина свідчила про
те, що післявоєнне суспільство було переважно жіночим. Це створювало серйозні
проблеми – не лише демографічні, а й психологічні, переростаючи в проблему
особистої невлаштованості, жіночої самотності. Із цього ж джерела походила і
післявоєнна дитяча „безбатьківщина” і безпритульність.
Одним із найтяжчих наслідків німецько-радянської війни для республіки стало
катастрофічне погіршення демографічних показників. Спостерігалося різке падіння
рівня народжуваності, що зумовлювалося насамперед масовою загибеллю дітородного
населення, відсутністю елементарних побутових умов, руйнацією мережі
лікувально-профілактичних закладів. В Україні за 1944 р. народилося 580 тис.
дітей, що становило всього 53% до показника народжуваності передвоєнного 1940
р. [252, с. 37].
Особливою проблемою були діти війни – найменше соціально захищена частина
населення. Під час війни вони страждали не менш, ніж дорослі: помирали від
бомбардувань, голоду та хвороб, їх примусово вивозили за межі країни. Багато
підлітків під час війни змушені були йти на виробництво, щоб замінити тих, хто
захищав країну від ворога. Вони працювали по 10–12 годин на день і ніхто не
звертав уваги на їх вік та тяжкі умови праці. Наприклад, на меблевій фабриці
ім. Боженка у Києві працювало 170 підлітків, з яких значну частину дівчат
використовували для перенесення вантажів [150, арк. 6]. Підлітків залишали на
понаднормові роботи і змушували працювати в нічний час. На багатьох
підприємствах не було достатнього контролю за станом медичного обслуговування
молодих робітників, порушувалися терміни надання чергових відпусток. Тяжкі
умови праці та необізнаність підлітків з правилами техніки безпеки призводили
до росту кількості виробничих травм. Так, на 30 підприємствах Києва, у 1949 р.,
були травмовані 82 працівники; на 11 підприємствах Запоріжжя – аж 183 [150,
арк. 7]. Тяжкими були й побутові умови працюючої молоді. Здебільшого вони жили
в занедбаних будівлях, в яких майже згнила підлога, пообсипалася штукатурка, не
зачинялися вікна й двері. У робітничих гуртожитках до середини 1950-х рр. майже
не було меблів, не вистачало постільної білизни, подушок, ковдр, посуду та
інших необхідних побутових речей. Середньостатистична кімната на 12 чоловік, як
правило, мала один-два столи, дві-три тумбочки і стільки ж стільців; за рідким
виключенням – ще й шафу для одягу [149, арк. 7]. Були гуртожитки, в яких не
вистачало навіть ліжок, і підлітки були змушені спати по двох. Замість подушок
їм часто слугували мішки наповнені соломою, тирсою чи травою [149, арк. 4].
Через перенаселення та антисанітарні умови (відсутність душових кімнат,
умивальників, пралень і лазень) серед жильців прогресував педикульоз, в
кімнатах було багато клопів, бліх, та
- Київ+380960830922