РОЗДІЛ 2
НОРМАТИВНО-ПРАВОВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
ДОКУМЕНТАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ
В УКРАЇНІ
2.1. Історія документування та організації роботи з документами
як основа дослідження нормативно-правового регулювання
документозабезпечувальної діяльності
Сучасне документаційне забезпечення управління – це досвід людських
взаємовідносин, що нагромаджувався і передавався з покоління у покоління
протягом віків. На ранніх стадіях розвитку людства, коли у середовищі рівних
собі єдиним джерелом і носієм досвіду була лише людина, його передача
здійснювалася прижиттєво, тобто під час безпосереднього спілкування людей. Із
зростанням обсягу і різноманітності накопичуваних людиною відомостей їх
прижиттєва передача ставала все більш проблематичною, що спонукало людину
шукати засоби, які б давали можливість зберігати набуті знання поза людською
пам’яттю і тим самим розширити можливості щодо їх використання наступними
поколіннями.
Внаслідок усвідомлення людиною такої потреби і винайдення засобів збереження
відомостей стала можливою поява такого феномена як документ, який, за висловом
Т.М.Бондирєвої, цілком закономірно вважається одним із найважливіших сховищ
людської пам’яті [56, с,6]. Ця думка знайшла своє продовження у поглядах інших
науковців, які відзначають, що разом із зміною епох змінювалися і людські
взаємини, встановлювалися нові порядки, розвивалися прогресивні технології. Але
одне залишалося незмінним: при організації будь-якої колективної діяльності
людині завжди було потрібне слово, що несе у собі головну ідею, яке спонукає до
дії, допомагає у досягненні наміченої мети. Але людська пам’ять мінлива і
непостійна. Після виникнення писемності слова набувають сили закону [76, с.9].
Саме згаданими потребами викликана поява писемності як засобу фіксування,
зберігання і поширення інформації у часі і просторі, надання усним
домовленостям доказових ознак. Із розвитком писемності ділові папери стали
невід’ємним атрибутом як приватного спілкування, так і державного управління.
Набуваючи рис не лише інструмента, але й регулятора управлінських процесів,
документи також потребували наявності певних правил їх складання, оформлення,
організації роботи з ними. Тобто, з появою документів з’являється і певний
практичний досвід документостворення і обробки документів, поступово цей досвід
переростає у певні традиції, які починають фіксуватися письмово у формі певних
настанов, правил, вимог тощо. Тому теперішній стан нормативно-правового
регулювання діяльності, пов’язаної з документуванням та організацією роботи з
документами, не є винятковим надбанням сучасності. Він увібрав у себе досвід
багатьох поколінь, тобто досвід, який склався історично. А тому дослідження
історичного досвіду нормативно-правового регулювання документування та
організації роботи з документами можливий лише у контексті досліження історії
документозабезпечувальної діяльності.
Однак дослідження історії документуваня та організації роботи з документами при
всій очевидності своєї значущості для державного управління за роки
незалежності України ще не набуло належної системності і впорядкованості.
Значною мірою це пов’язано з особливістю діловодства, яка полягає у його
залежності від систем державного управління, що діяли у той чи інший відрізок
історичного розвитку, так як органи, спеціально призначені для продукування
документів, з’являються тоді, коли суспільство не може нормально функціонувати
без фіксації свого повсякденного життя, і така поява відбувається у період
утворення держави. Іншим, ускладнюючим розв’язання проблеми дослідження історії
діловодства, фактором є те, що Україна значні історичні періоди не мала своєї
державності, а частинами входила до складу інших держав. Оскільки регіони
України перебували у складі сусідніх держав і на їх територіях діяли
неукраїнські владні структури, у науковому середовищі складалася думка про
недоцільність дослідження діяльності чужих інституцій. Тому в умовах тривалого
замовчування справжньої історії України історія державного управління в цілому
і його документаційного забезпечення зокрема досліджувалися і трактувалися
винятково у контексті історії Росії.
У передмові до книги професора Йоркського університету у Торонто (Канада)
О.Субтельного “Україна: історія” доктор історичних наук С.В.Кульчицький
зазначив, що в узагальнюючих курсах історії України подіям на Наддніпрянщині та
Сході ми завжди надавали рішучу перевагу над усім тим, що відбувалося на
західноукраїнських землях. У результаті в читача складалося помилкове враження,
що історія України – це тільки історія тих етнічних земель українського народу,
які входили до складу Росії. Пояснення просте: історія України не розглядалася
як самостійний курс, а завжди досліджувалася й викладалася у школах і вузах як
частина історії СРСР, до 1917 року – Російської імперії [77, с.7, 9].
У радянський період значний вклад у дослідження історії діловодства, його
нормативно-правового регулювання внесли російські вчені К.Г.Мітяєв [21],
М.П.Ілюшенко [78], Т.М.Бондирєва [56] та інші. Серед сучасних російських
авторів, що у своїх працях торкаються питань історії діловодства, варто назвати
М.І.Басакова [41], В.А.Кудряєва [6], Т.В.Кузнецову, Л.В.Санкіну, Т.О.Бикову
[52], В.А.Співака [48] та інших. Усі ці автори дотримуються зазначеної вище
позиції, єдиного змісту та єдиної періодизації при висвітленні історії
діловодства, виділяючи таких п’ять історичних періодів: перший – Діловодство у
Давньоруській державі (Х-ХІУ ст.), другий – Приказне діловодство (сер. ХУ- поч.
ХУШ ст.), третій – Колежське діловодство (1717 – 18
- Київ+380960830922