РОЗДІЛ 2. ДИСФУНКЦІЇ ОСОБИСТОСТІ ТА ЇХ ДОЛАННЯ ЗАСОБАМИ КОРЕКЦІЙНО-ВИХОВНОГО
ВПЛИВУ
2.1. Психосоціальний розвиток особистості та виховання
Дисертаційне дослідження передбачає використання методів
глибинно-психологічної зорієнтованості, тому важливим є висвітлення в ній
питання психоаналізу і виховання. Ми солідаризуємося з психоаналізом у
розумінні провідної ролі переживань дитинства в подальшому психічному розвитку
суб’єкта. В дисертаційному дослідженні вирішувалося завдання щодо розкриття
діагностико-корекційних аспектів глибинного пізнання особистісних проблем
майбутніх психологів-практиків.
Розглянемо поняття розвитку у психоаналітичного ракурсі. Поняття “розвиток” у
психоаналітичних словниках подається як поступальний процес, у ході якого
особистісні структури і функції еволюціонують від біологічного зізрівання
індивіда до його взаємодії із оточуючим середовищем. Така взаємодія
здійснюється на основі генетично обумовлених послідовних етапів розвитку та
реалізації природжених можливостей суб’єкта, а також під дією зовнішніх впливів
та набутого індивідуального досвіду особистості. Розвиток у психоаналітичній
термінології використовується для позначення процесів росту та зізрівання,
безпосередньо пов’язаних із взаємодією з оточуючим світом і сприяючих
формуванню основних психічних структур суб’єкта – Воно, Я і Над-Я [197; 285].
У психоаналізі поняття розвитку вивчалося з різних точок зору, зокрема, з
позицій моделей розвитку. Однією із найбільш відомих залишається
психосексуальна модель З. Фрейда [381; 382], згідно з якою розвиток дитини
проходить через ряд послідовних стадій формування лібідозних потягів: оральну,
анальну, фалічну та генітальну. Перші три відносяться до догенітальної,
інфантильної сексуальності, остання – до зрілої стадії розвитку особистості.
У контексті психоаналітичної теорії розвитку З. Фрейд також торкався питання
взаємодії між конституцією (природними стадіями зізрівання) та пережитим
досвідом суб’єкта.
Послідовники психоаналізу запропонували своє розуміння розвитку психічних
структур і процесів. Одні з них (К. Абрахам, Е. Джонс [78; 116]) більш детально
досліджували оральну та анальну стадії сексуального розвитку. Інші (А. Фрейд,
Х. Гартманн, Д. Віннікотт [68; 69; 71; 78; 83; 116; 374]) досліджували розвиток
Я з точки зору врахування природних характеристик людини та її оточуючого
світу. Зокрема, Х. Гартманн та Д. Віннікотт [72; 78; 116; 219] почали більш
точно розмежовувати вплив на процес розвитку особистості природних, вроджених
фізичних факторів та вплив набутого досвіду та оточення. Окремі автори висували
ідеї щодо вагітності, як однієї з перших стадій розвитку (Г. Бібрінг) або про
дорослі стадії розвитку, які характеризуються здатністю людини до інтимності та
інтеграції (Е. Еріксон). Ш. Ференці [78; 116; 365], якого цікавив розвиток
відчуття реальності, розширив теорію розвитку особистості до меж психології
Его. М. Кляйн [45; 157; 158; 345], акцентуючи увагу на розвитку життя фантазій,
висунула гіпотезу про те, що немовля переживає агресію, лють, метушіння та
ототожнення в перші тижні та місяці життя.
З позиції класичного психоаналізу, найбільш важливим для розвитку психіки
суб’єкта є об’єкт. Окремі дослідники даної проблеми розглядали стадії
психічного розвитку суб’єкта з точки зору реакцій дитини на стабільність
психологічного образу матері, розвитку Я та Зверх-Я. Було виокремлено наступні
функції: індикаторну та організуючу (Р. Шпіц [415]), сепарації-індивідуації
(М. Малер) та ліній розвитку (А. Фрейд [376]). Розвиток почуття реальності та
здатності розрізняти власне Я з оточуючим відбувається поступово. Головну роль
у цьому процесі дослідники відводять впливу матері, яка чергує задоволення
потреб дитини з частковою фрустрацією. Найбільш детально відносини дитини з
матір’ю розглянуті в об’єктних школах [59; 145; 158; 432]. Основи об’єктної
теорії сформульовані З. Фрейдом, а свій подальший розвиток вона отримала в
роботах М. Кляйн, У. Байона, М. Блінта, Д. Віннікотта, О. Кернберга,
М. Малера, Р. Шпіца та ін.
Загальною для всіх схем розвитку особистості є ідея передбачуваної
послідовності даного процесу. Окремі його етапи визначають як стадії або фази.
Свою першу схему розвитку З. Фрейд запропонував у термінах лібідо, але пізніше
він висловив сумнів щодо чіткої послідовності стадій лібідо. Вчений дійшов
висновку, що стадії можуть перекривати одна одну, а поведінка, яка характеризує
одну стадію, може спостерігатися і в іншій.
Учіння про розвиток особистості та психіки, сформоване роботами З. Фрейда і
його соратників істотно доповнилося і трансформувалося у теорії об’єктних
відносин (М. Кляйн, М. Малер, Д. Віннікотт), его-психології (А. Фрейд,
Х. Когут, Е. Еріксон), індивідуальній психології А. Адлера і юнгіанстві,
структурному психоаналізі (Ж. Лакан, Ж.-А. Міллер).
Вцілому, не зважаючи на окремі розбіжності психоаналітиків щодо поглядів на
природу і сутність несвідомого і ступінь його впливу на особистість, розвиток
особистості у ракурсі психоаналітичної парадигми в цілому розглядається як
становлення свідомості людини, а психічний розвиток суб’єкта задається
динамікою взаємозв’язків між усвідомлюваними і неусвідомлюваними аспектами його
психіки.
Огляд літератури з проблеми виховання в контексті психоаналітичного напряму
засвідчує непросте її вирішення. З. Фрейд розглядав психоаналітичну практику як
“перевиховання” дорослої людини, продовження її виховання з метою усунення
“залишків” дитинства. Цей факт ставить акцент на тому, що проблема виховання не
може залишатися поза увагою глибинної психології. З. Фрейд прип
- Київ+380960830922