РОЗДІЛ 2
МАТЕРІАЛИ ТА МЕТОДИ ОБСТЕЖЕННЯ
2.1. Загальна характеристика клінічного матеріалу
Представлена робота ґрунтується на результатах аналізу 2299 історій хвороб
пацієнтів, що послідовно поступили на стаціонарне лікування в інфарктне
відділення регіональної кардіологічної клініки протягом 2000-2002 років, у яких
гострий інфаркт міокарда був основним діагнозом після закінчення стаціонарного
лікування. Для первинного аналізу взято дані історій хвороб 221 хворого віком
від 45 до 94 років (медіана – 70, нижній-верхній квартилі 63-75), серед них 123
(55,66%) чоловіки і 98 (33,43%) жінки, у яких від моменту виникнення симптомів
ГІМ до закінчення стаціонарного лікування, було виявлено хоча б один пароксизм
або стійкий епізод ФП, ТП або СВТ. Пароксизми НША діагностували методом
приліжкового моніторування ЕКГ, яке виконували у всіх хворих протягом принаймні
48 годин від моменту поступлення. Всім пацієнтам проводився серійний запис ЕКГ
в ранкові години протягом 7 діб від моменту поступлення, а також реєстрація ЕКГ
у моменти виникнення симптомів аритмії. Частині пацієнтів проведено
Холтерівське моніторування ЕКГ. Критерієм розвитку пароксизму служила наявність
шести і більше передчасних комплексів QRS суправентрикулярного походження.
Репрезентативна контрольна група була сформована з даних історій хвороб 155
пацієнтів віком від 26 до 91 року (медіана – 65, нижній-верхній квартилі
56-72), у тому числі 103 (66,45%) чоловіки і 52 (33,54%) жінки, що послідовно
поступили в інфарктне відділення клініки протягом січня, травня і вересня 2000
року, перебіг ГІМ у яких не ускладнився розвитком НША. З метою порівняння
особливостей госпітального перебігу пацієнтів з пароксизмальною/персистуючою та
постійною формою фібриляції передсердь було взято дані 94 пацієнтів з постійною
формою ФП, на фоні якої розвинувся гострий інфаркт міокарда, що послідовно
поступили в інфарктне відділення протягом 2000-2002 років. Вік пацієнтів групи
постійної ФП становив від 43 до 91 року (медіана 71, нижній-верхній квартилі
63-77), серед них було 55 (58,51%) осіб чоловічої статі і 39 (41,49%) жіночої.
Для визначення впливу тромболітичної терапії на розвиток пароксизмальних
надшлуночкових аритмій було взято дані 92 пацієнтів, яким проводилася
тромболітична терапія. Вік пацієнтів групи тромболізису становив 52 (42-59) ,
серед них було 71 (77,17%) чоловіків і 21 (22,83%) жінка. Тривалість
спостереження за хворими складала від 1 до 51 дня (медіана 21, нижній-верхній
квартилі 13-23).
Крім того, здійснено додаткове клініко-гемодинамічне обстеження у 38 хворих з
досліджуваної групи і у 29 з контрольної. Це обстеження включало в себе
проведення ехокардіографії з визначенням додаткових показників, які глибше
характеризують морфологічні і функціональні властивості лівого шлуночка, а
також проведення холтерівського моніторування ЕКГ із визначенням частоти
надшлуночкових та шлуночкових порушень ритму, аналізом процесів реполяризації
та визначенням основних показників варіабельності серцевого ритму.
2.2. Методи обстеження
2.2.1. Загальноклінічне та лабораторне обстеження. При первинному огляді,
одразу ж після поступлення в стаціонар, у кожного хворого проводилося ретельне
вимірювання артеріального тиску на обох руках, визначення частоти серцевих
скорочень та серцевого ритму. Проводилися визначення основних антропометрчних
даних, опитування та визначення класу лівошлуночкової недостатності за Killip,
а також визначення стадії серцевої недостатності.
У всіх хворих через 5-10 хвилин після поступлення здійснювався забір крові для
лабораторних досліджень. Проводився загальний аналіз крові та визначення
загальноприйнятих біохімічних показників (глюкоза, аланінамінотрансфераза,
аспартатамінотрансфераза, загальний холестерин, бета-ліпопротеїди,
концентрація іонів калію і натрію) на біохімічному аналізаторі POINTE-180 (США)
з використанням стандартних наборів реактивів HUMAN (Німеччина).
2.2.2. Діагностика аритмій. З метою діагностики порушень ритму у хворих з ГІМ
використовували приліжкові монітори LKM 100 TESLA (Чехія), за допомогою яких
здійснювалося безперервне моніторування серцевого ритму хворих протягом
принаймні 48 годин від моменту поступлення. Запис ЕКГ здійснювався планово
щодня в ранкові години протягом принаймні 7 днів від моменту поступлення, а
також під час виникнення симптомів аритмії за допомогою електрокардіографів
ЭКПТ-03М, ЭК1К-01 (Росія) в 12 загальноприйнятих відведеннях. Швидкість запису
50 мм/сек, підсилення 1 мВ = 10 мм. По кожній ЕКГ проводилася верифікація даних
з визначенням ритму та частоти серцевих скорочень.
2.2.3. Холтерівське моніторування ЕКГ. Для проведення холтерівського
моніторування ЕКГ із визначенням основних показників варіабельності серцевого
ритму використовувався прилад DiaCard II, SOLVAIG (Україна). Холтерівське
моніторування ЕКГ тривалістю 24 години здійснювалося у трьох модифікованих
біполярних відведеннях D, A, I за Небом. Обстеження проводилося тільки при
вихідному синусовому ритмі серця. За допомогою Холтерівського моніторування ЕКГ
визначалися мінімальна, максимальна і середня ЧСС за добу, а також в активний і
пасивний періоди доби, кількість надшлуночкових екстрасистол, епізодів
надшлуночкової тахікардії, кількість шлуночкових екстрасистол, їх клас за
класифікацією Lown, наявність епізодів нестійкої шлуночкової тахікардії,
наявність, кількість і загальна тривалість епізодів ішемії, а також
максимальний рівень депресії сегмента ST. Також проводилося визначення часових
і спектральних показників варіабельності серцевого ритму: NN – середнє значення
інтервалів R-R, SDANN – стандартне відхиле
- Київ+380960830922