Розділ 2
ЧАСОПИС „ВИЗВОЛЬНиЙ ШЛЯХ”: основні етапи історії
„Визвольний шлях” був заснований як „ідеологічний тереновий” часопис [1450].
У вихідних даних, що містилися в першому числі журналу, подається стисла
інформація про видавця: Пропагандистську і суспільну референтуру ЗЧ ОУН. Слід
відзначити, що цей часопис виник у період переходу української преси від так
званих „живих газет”, що розповсюджувалися в кількох копіях, надрукованих на
машинці, до циклостилевих видань з накладом у сто і більше примірників.
Така преса виконувала комунікативну та інформаційну функції, тобто допомагала
налагодити повсякденне життя людей, які опинилися на становищі переміщених осіб
у таборах для інтернованих. Подібним чином розвивалася й українська таборова
преса в Західній Німеччині та Австрії [38, с. 225].
Аналогічний шлях спостерігаємо і в становленні української періодики на теренах
Великої Британії. Вочевидь його дублювання пояснюється тим, що на теренах цієї
країни українські політичні організації мали порівняно слабку базу, зокрема
щодо організаційних структур та фінансово-матеріальних можливостей, ніж
міжвоєнна еміграція в Східній та Центральній Європі.
Втім, існували й певні традиції української еміграції в Об’єднаному
Королівстві, які склалися протягом першої половини ХХ ст.
Вважається, що вихідці з західноукраїнських земель, зокрема з Золочівщини,
з’явилися у Великій Британії на початку ХХ ст. У 1912 р. українська громада у
Манчестері складалася майже з 500 осіб.
Значну частину з них становила емігранти-заробітчани, які осіли у Великій
Британії тимчасово, плекаючи надію перебратися до Північної Америки.
На початку 30-х років ХХ ст. американський бізнесмен та меценат українського
походження Яків Макогон власним коштом заснував у Лондоні, Женеві та Празі
відділення Українського інформаційного бюро. До цього кроку Я.Макогона
спричинилися його враження у Галичині за часів польської пацифікації, які він
отримав під час подорожі зі своєю дружиною Сусанною Фаллон, представницею
відомого бостонського роду.
Лондонське відділення Українського інформаційного бюро очолив відомий історик
та соціолог Володимир Кай-Кисілевський. Завдяки його зусиллям було опубліковано
декілька спеціальних англомовних видань про Україну. Крім того, протягом
кількох років видався місячник „Ukrainian Bureau”.
Наприкінці 1930-х років канадець українського походження Стефан Давидович
створив Українську національну інформаційну службу, яка видавала щомісячний
бюлетень.
Ця служба в організаційному та фінансовому плані спиралася на підтримку
Українського Національного Об’єднання в Канаді, в якій домінували українські
націоналісти.
На теренах української журналістики в 1930-ті роки працював і Володимир
Коростовець, колишній російський дипломат, який проводив значну діяльність з
інформування західної громадськості про реальні події в Радянському Союзі,
зокрема у підрадянській Україні.
Він редагував часопис „Investigator” (1932–1934), який подавав огляди
українського життя в іноземній пресі, а також приділяв неабияку увагу
висвітленню руйнівних процесів у СРСР (колективізація, голодомор, репресії та
ін.).
Таким чином, до початку Другої світової війни українська преса в Об’єднаному
Королівстві функціонувала спорадично за ініціативою окремих осіб, або в межах
інформаційно-ідеологічних проектів політичної еміграції.
Ситуація стала швидко змінюватися впродовж першої половини 1940-х років. Уже в
1940 р. до Великої Британії прибули канадські військові частини, в яких було
чимало українців. Відтак у січні 1943 р. у Манчестері був заснований Союз
українсько-канадських вояків, який очолив сотник Богдан Панчук.
Згодом до нього почали приєднуватися українці з польських збройних формувань.
Проте масовий приплив українських емігрантів до Великої Британії розпочався
тільки після завершення Другої світової війни [873].
Протягом 1946-1947 рр. до Великої Британії прибули з Італії колишні українські
вояки з польського корпусу генерала Владислава Андерса та полонені з
української стрілецької дивізії СС „Галичина”. Їхня загальна кількість складала
близько 15 тис. осіб. У 1947-1948 рр. з британської зони окупації в Західній
Німеччині та Австрії до Великої Британії переїхало понад 20 тис. українців.
Вони були завербовані спеціальними комісіями для роботи у Великої Британії, але
залишалися на становищі переміщених осіб. Українці, колишні військовослужбовці
з т. з. другого корпусу генерала Андерса, що воювали на боці антигітлерівської
коаліції в Північній Африці та Італії, були фактично зрівняні в правах з
британцями.
Наразі слід відзначити, що ці емігранти переважно походили із західних регіонів
України. Адже вони потрапили до Великої Британії разом з поляками, які служили
у лавах вермахту або з росіянами-власовцями з „Русской освободительной армии”.
Отже, вояки-українці були поставлені перед вибором: вступити до польської армії
чи виїхати до Радянського Союзу. Причому цей вибір стосувався тільки негромадян
СРСР, як правило вихідців із західноукраїнських земель.
Натомість українці зі східних та центральних регіонів були репатрійовані без
їхньої згоди англійською владою до СРСР за домовленістю між союзниками по
антигітлерівській коаліції.
Полонені з української стрілецької дивізії СС „Галичина” та переміщені особи
після трьох років (1947-1950) регламентованої праці, переважно в сільському
господарстві та на британських заводах і фабриках, на яких бракувало робочої
сили, ставали вільними робітниками, що працювали за індивідуальним наймом.
Пізніше вони перебралися до великих індустріальних центрів, зокрема працювали
на текстильних фабриках, транспорті та в інших галузях промисловості, головни
- Київ+380960830922