РОЗДІЛ 2
УКРАЇНСЬКА ТА РОСІЙСЬКА ІСТОРІОГРАФІЇ ДЕКАБРИЗМУ В УКРАЇНІ
1920-х - СЕРЕДИНИ 1930-х рр.
1917 р. - знаковий у долі народів, що входили до складу Російської імперії. Перемога Лютневої революції, а згодом прихід до влади більшовиків в Росії та Україні пов'язані зі створенням нової історичної схеми - ґранднаративу, яка мала легалізувати цю владу. Тому спочатку Тимчасовий уряд, а потім більшовики прагнули покласти в її основу революційні виступи проти царату. У цих умовах декабристознавство, що раніше не вписувалося в імперську ідеологію й перебувало в опозиції, перетворилося в одну з найпопулярніших галузей історичної науки в Росії.
Аналогічні процеси відбувалися і в Україні. Якщо в добу Української революції, інтерес до декабристів був стриманим, то в часи УСРР розгорнулося широке дослідження цього руху як важливої складової нової схеми української історії.
Тогочасне російське декабристознавство репрезентоване різними течіями та школами, серед яких варто відзначити найголовніші:
1) Школа М. Покровського. Вона об'єднувала здебільшого прихильників класового розуміння декабристів, але спиралася не тільки на праці В. Леніна, але й на постулати свого засновника, головним з яких було соціально-економічне трактування історії (зростання експорту збіжжя як причина виникнення декабристського руху, протиставлення революційних і ліберальних таємних організацій). М. Покровському, як соратнику В. Леніна, та його учням в утвердженні цієї концепції максимально сприяла влада. Її прихильниками були як історики, чий світогляд сформувався ще до революції (В. Невський, О. Пресняков), так і молоді фахівці (М. Нєчкіна, П. Парадизов).
2) Опонентів концепції М. Покровського, що працювали в СРСР, часто називали "немарксистами". Вони не складали єдиної історичної школи, проте офіційна історіографія відокремлювала їх як єдину течію. Серед них, перш за все, необхідно відзначити П. Щоголєва, який стояв біля витоків оновленого після революції 1905-1907 рр. декабристознавства. Він продовжував герценівську традицію, зосередивши увагу на дослідженні персоналій (В. Раєвський, П. Каховський). Йому ж належить перша публікація "Руської Правди", дослідження "Катехізису" С. Муравйова-Апостола. "Немарксистами" також вважалися М. Рожков, М. Дружинін, який згодом став одним з найвидатніших істориків визвольного руху в СРСР, колишній меншовик М. Балабанов. Насправді, їхній "немарксизм" зводився до несприйняття концепції М. Покровського.
В опозиції до школи М. Покровського були деякі саратовські дослідники на чолі з С. Черновим (працював у Саратовському університеті у 1924-1928 рр.), започаткувавши дослідження ранніх декабристських організацій, які, згідно з концепцією М. Покровського, не були революційними, а, отже, не заслуговували уваги.
3) Історики-емігранти демократичного спрямування. Вони високо оцінювали значення декабристського руху, підкреслювали його демократизм, разом з тим, намагаючись довести, що декабристи не мали нічого спільного з більшовиками. Серед них були послідовники народницької та ліберальної концепцій, прихильники партій кадетів, есерів, меншовиків та ін. Майже всі вони були представниками інтелігенції. Найвідоміші - М. Алданов, Г. Вернадський, О. Ізюмов, П. Мілюков, С. Мельгунов, В. Мякотін, О. Кізеветтер, Д. Мережковський, М. Слонім, М. Цетлін.
4) Історики-емігранти монархічного спрямування. Вони відстоювали версію, висловлену у матеріалах Слідчої комісії та суду, за якою декабристів звинувачували у замаху на священну особу імператора, відсутності патріотизму, масонській змові. Серед них було мало істориків за освітою. Найяскравіші представники - Б. Башилов, В. Іванов, М. Марков та колишній "легальний марксист" П. Струве.
Цими течіями російське декабристознавство не обмежувалося. Існували регіональні осередки, зокрема вони зародилися у Саратові та Сибіру. Останній, щоправда, одразу ж зосередився на місцевій проблематиці і ніякого відношення до предмету нашого дослідження не має.
На відміну від російського декабристознавства, де існували антагоністичні течії, українських істориків об'єднувала ідея українського декабризму. Поділ українських істориків за класичною схемою на марксистів і немарксистів стосовно декабризму непридатний, оскільки концепцію українського декабризму підтримували як лідер марксистів М. Яворський, так і учень М. Грушевського О. Гермайзе. Тому ми пропонуємо територіальний підхід до діяльності декабристознавчих центрів. В Україні існувало три головні осередки вивчення декабристського руху: Київ, Харків та Одеса.
1) У Києві діяли два основні осередки вивчення руху "апостолів свободи": Вищий інститут народної освіти (колишній університет) та ВУАН. Тут працювали С. Єфремов, О. Гермайзе, В. Романовський, В. Базилевич, В. Маслов, Л. Добровольський, П. Филипович, Ф. Ернст, В. Міяковський та ін. Багато з них були учнями М. Довнар-Запольського, який започаткував наукове дослідження декабристського руху на території України, та членами його Історико-етнографічного гуртка.
2) Харківський осередок декабристознавства очолював Д. Багалій. Творчо працювали над окремими проблемами руху декабристів М. Яворський, В. Барвінський, Є. Іванов, М. Горбань, Н. Суровцова, О. Назарець, О. Багалій-Татаринова. На відміну від Києва, більшість істориків тодішньої столиці Радянської України підкреслювала свій марксизм. Декабристознавчі праці Д. Багалія були найближчими до концепції М. Покровського. Він же першим з-поміж українських істориків використав цитати В. Леніна про декабристів.
3) Одеський осередок репрезентований іменами М. Слабченка, О. Рябініна-Скляревського, Є. Трифільєва, В. Стратена, Б. Вальбе. Вихідці з Одеси Ю. Оксман, М. Рубінштейн, С. Штрайх, Л. Гроссман, Є. Сказін увійшли в історіографію як російські історики та історики літератури. Багато одеситів-декабристознавців не сприйняли концепцію українського декабризму. Очевидно, причиною тому була недостатня інтегрованість русифікованого міста в загальноукраїнські наукові про