РОЗДІЛ 2
ІДЕЯ ПРАВОВОГО СПІЛКУВАННЯ В ІСТОРІЇ
ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВОЇ ДУМКИ
2.1. Витоки і становлення теоретичних знань про право як засіб
соціального спілкування
Аспектам взаємодії людей під час правового спілкування приділяли увагу
мислителі ще з давніх часів. Так, універсальний філософ Стародавнього світу
Аристотель використовував дефініцію правового спілкування, вказуючи на те, що
будь-яке спілкування (людське, політичне, правове) прагне до досягнення певного
блага [12, с. 22]. Таким благом до якого прагне правове спілкування виступає
забезпечення сумісного, мирного співіснування людей у суспільстві при наданні
їм можливості жити відповідно до їх прагнень [12, с. 49]. Аристотель
погоджується з тим, що у кожному суспільстві можуть виникати конфліктні
ситуації, але на його думку, право за таких умов повинно виконати власну
примирну функцію, прагнучи до об’єднання людей, шляхом їх виховання під егідою
моралі, філософії та поваги до законів [12, с. 58]. “Прагнути до об’єднання та
узагальнення маси необхідно... шляхом її виховання. Той, хто має намір виховати
масу й розраховує, що завдяки її вихованню і держава прийде у добрий стан,
жорстоко б помилився у своїх розрахунках, якщо б став виправляти державу за
допомогою засобів, запропонованих Сократом, а не впровадженням добрих норовів,
філософії та законів” [12, с. 58]. Відповідність закону політичній
справедливості і праву Аристотель вважав найважливішим складовим моментом
політичної якості закону. При цьому мислитель заперечував наявність
насильницьких важелів у праві. „Прагнення до насильницького підкорення, звісно,
не відповідає ідеї права”, ? зазначав він у цьому сенсі [235, с. 18].
Марк Туллій Цицерон вперше констатував виникнення та розвиток держави заради
інтересів людини. “Держава представляє собою надбання народу, а народ – це
об’єднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою у питаннях права і
спільністю інтересів” [282, с. 20], – акцентував філософ. Визначаючи причини
такого об’єднання людей Цицерон наполягав не на природній слабкості людини, а
на її природній потребі жити разом з іншими, оскільки “людина не схильна до
відокремленого існування і самотнього блукання, а створена для того щоб... не
віддалятися від подібних до себе” [282, с. 20]. Крім того філософ підкреслював
роль відчуття справедливості у кожної людини при становленні держави. “Не будь
у людини сімені справедливості не виникла ......б держава” [282, с. 21] в
основі якої на думку мислителя знаходиться свобода, що забезпечує владу народу
[282 ,с. 23].
М.Т. Цицерон приділяв значну увагу питанню управління державою. Так, він вказує
на необхідність сполучення влади народу і влади спеціальної ради, яка
складається з перших осіб держави. При цьому категорично не припускається
узурповування повноважень радою, оскільки остання повинна діяти в інтересах
держави, як надбання народу. З цього приводу Цицерон говорить наступне: “Кожна
держава, для того щоб мати довге життя повинна керуватися радою, яка повинна
виходити з тієї причини, що виступила породженням громадянської общини” [282,
с. 21]. Механізм державного управління виписаний філософом з позицій рівності
повноважень, що виступає запорукою відсутності конфліктів у державі. У
протилежному випадку, “якщо у державі немає рівномірного розподілу прав,
обов’язків і повноважень – для того, щоб достатньо влади було у магістрів,
достатньо впливу у ради й достатньо свободи у народу, то такий державний лад не
може зберігатися незмінним” [282, с. 49]. Цицерон надавав перевагу миру та
спокою не тільки усередині держави, але й при побудові взаємин з іншими
країнами. На його думку “найкраща держава сама ніколи не розпочне війни, окрім
тих випадків, коли це вона робить в силу наданого нею слова чи задля захисту
свого добробуту” [282, с. 65]. Таким чином, якщо у державі будуть наслідуватися
всі вказані вище умови, вона буде “злагоджено звучати (немов би складена із
звуків); оскільки тим, що музики називають гармонією у співах, у державі є
згода, це найтісніший та найкращий зв’язок, який забезпечує безпеку у кожній
державі й не можливий без справедливості” [282, с. 53].
Видатні мислителі епохи Відродження, Реформації та Просвітництва вперше
звернули увагу на те, що реалізація права здійснюється у відносинах між людьми
[3, с. 81]. Зі зміною світосприйняття право почало розглядатися виходячи не з
вірування, а із узгодженості стосунків між громадянами, їхніми силами та
воліннями. Народ, говорить Н.Макіавеллі “більш розумний та сталий за государя”,
у такий спосіб він практично наголошує на “людському способі спілкування”, який
забезпечується самосвідомістю громадян, їх активною творчою діяльністю,
здатністю оцінювати ситуації й використовувати раціональні можливості [146, с.
32-38].
Мішель Монтень підтримував гуманістичні погляди епохи Відродження, а тому
віддавав перевагу милосердю та вибачливості у людському спілкуванні [161, с.
12]. Філософ вважав, що завдяки їм можна досягти набагато більше, чим за
допомогою упертості, непохитності й жорстокості по відношенню до інших. “Той,
хто за природною покірністю і ввічливістю пробачив би нанесені йому образи,
поступив би прекрасно й заслуговував би на похвалу; але той, хто, був
заторкнутий образою за живе й розлютований, зміг озброїтися розумом й після
довгої боротьби подолати шалене бажання помститися та вийти переможцем, вчинив
би без сумніву дещо набагато більше” [161, с. 367]. М.Монтень наполягав на
тому, що самими необхідними рисами людського норову є ті, що допомагають їй
порозумітися із собі подібними. “Негоже завжди й в усьому дотримуватися власної
натури та схильностей. На
- Київ+380960830922