РОЗДІЛ 2
ПРАГМАТИКА І ПРОБЛЕМАТИКА РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ НА
ВИПАДОК БЕЗРОБІТТЯ В УКРАЇНІ
З огляду на події останнього десятиліття слід визнати, що економічні
трансформації в Україні певним чином активізували певні соціально-економічні
проблеми, в тому числі й ті, що досі не отримали переважно позитивної чи
негативної оцінки, але потребують дедалі пильнішої уваги та докладення значних
зусиль. Це стосується, зокрема, проблем формування й розвитку ефективно
функціонуючого ринку праці. На сучасному етапі ринкових перетворень
характерними ознаками ринку праці України є наявність значних обсягів та
тривалості безробіття, доволі низький рівень зайнятості та соціального захисту
населення, збільшення повного, часткового та прихованого безробіття, труднощі з
працевлаштуванням молоді, жінок та інших соціально незахищених верств
населення. Проте найактуальнішим і найскладнішим є питання безробіття, зокрема
довготривалого. Успішний розвиток ринку праці, ефективність заходів сприяння
зайнятості населення значною мірою залежать від стану і тенденцій фінансового
забезпечення механізму реалізації соціального страхування на випадок
безробіття, яке проводиться в Україні, як це і прийнято в світовій практиці,
через спеціалізовану фінансову установу – Фонд загальнообов’язкового державного
соціального страхування України на випадок безробіття.
2.1. Політика зайнятості та аналіз тенденцій на ринку праці України
в умовах соціально-економічних трансформацій
Однією з найскладніших соціально-економічних проблем в умовах ринкової
трансформації економіки України є формування національного ринку праці, який
містить сукупність механізмів, що забезпечують узгодження і координацію попиту
і пропозиції на працю, купівлю-продаж робочої сили та визначення її ціни,
організацію оплати праці та соціальний захист найманих працівників через
систему соціального страхування. Початок становлення національного ринку праці
в Україні пов’язують з ухваленням у 1991 р. Закону України “Про зайнятість
населення”. Згідно з цим законом, держава відмовилася від монопольного права на
працевлаштування і забезпечення абсолютної зайнятості населення та
зобов’язалась здійснювати матеріальне (допомога з безробіття) та соціальне
(професійна перепідготовка, працевлаштування тощо) підтримання працівників, що
втратили роботу й офіційно отримали статус безробітних. Саме в цей період в
Україні створені базові елементи інфраструктури ринку праці – Державна служба
зайнятості і Державний фонд сприяння зайнятості населення.
Проте процес формування національного ринку праці відбувається повільно і
суперечливо. І це аж ніяк не випадково, оскільки сфера зайнятості була однією з
найбільш деформованих за період перебування України у складі СРСР. На момент
проголошення Україною незалежності сфера зайнятості характеризувалася:
відсутністю державних і правових інститутів ринку праці, законодавства про
зайнятість, а також невизнанням безробіття на державному рівні;
концентрацією зайнятості на підприємствах державного сектора;
відсутністю гнучкої системи оплати праці внаслідок її державного регулювання;
низьким рівнем мобільності робочої сили внаслідок законодавчого обмеження
плинності кадрів, зміни місця роботи (через наявність паспортної прописки,
облік трудового стажу, відсутність ринку житла тощо).
З розпадом надмірно інтегрованої радянської системи ілюзія повної зайнятості,
яка впродовж кількох десятків років характеризувала ринки праці багатьох
соціалістичних країн, змінилася реальним явищем для ринкової або перехідної
економік, яке називається безробіттям.
В Україні до початку ринкових перетворень, як і в інших країнах з плановою
економікою, вважалося, що безробіття – це ознака кризи, котра охопила
капіталістичну систему. Побутувала думка, що в умовах соціалізму є повна
зайнятість і тому для безробіття немає підґрунтя, а хронічне безробіття –
явище, властиве лише ринковій економіці.
Політичні, економічні та соціальні реформи повністю змінили стан ринку праці в
Україні. З одного боку, для людей відкрилися нові можливості для
самореалізації, з іншого – з’явилися нові проблеми, насамперед пов’язані з
різким зменшенням попиту на робочу силу, виникненням безробіття. Для кількох
поколінь громадян України безробіття було абстрактним поняттям і асоціювалося з
наслідками протиріч між працею (найманими працівниками) та капіталом
(роботодавцями). У життя пересічного українця безробіття увійшло як наслідок
економічної кризи, як невід’ємна складова ринкових реформ.
Досвід України, як і багатьох інших країн з перехідною економікою, щодо
безробіття розпочався після невдалих спроб реалізації економічних реформ. Проте
якщо в країнах Центральної та Східної Європи рівень безробіття досягнув відразу
понад 10% робочої сили впродовж перших років економічних перетворень, то в
Україні безробіття збільшується дуже повільно: починаючи з 1991 р. по 2005 р.,
рівень офіційно зареєстрованого безробіття не перевищив 5% (див. табл. 2.1).
Таблиця 2.1
Динаміка чисельності зареєстрованих безробітних в Україні
впродовж 1991–2005 рр.*
(серед усього економічно активного населення працездатного віку)
Показник
Рік
1991
1993
1995
1997
1999
2000
2001
2002
2003
2004
2005
Чисельність зареєстрованих безробітних (тис. осіб)
83,9
126,9
637,1
1174,5
1155,2
1008,1
1034,2
988,9
981,8
881,5
Рівень зареєстрованого безробіття, %
0,1
0,3
0,5
2,3
4,5
4,2
3,7
3,8
5,0
4,7
4,4
*Складено на основі статистичних даних Державного центру зайнятості України та
Державного комітету статистики України.
Основним поясненням такого низького