РОЗДІЛ 2
ОЦІНКА СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНИМ РОЗВИТКОМ
ТРУДОВИХ КОЛЕКТИВІВ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ
2.1. Розвиток соціальної сфери машинобудівних підприємств
В короткостроковому періоді стабілізація рівня життя населення повинна бути досягнута перш за все не через компоненти витрат виробництва, а через відновлення і модернізацію на підприємствах національної економіки безкоштовних систем охорони здоров'я і освіти, а також розвиток соціальної інфраструктури, розвиток системи споживчого кредиту і кредитування придбання житла. Важливо відзначити, що така лінія має перспективу тільки у поєднанні з активізацією накопичення основною капіталу в реальному секторі.
Останніми роками в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, відбувається звільнення машинобудівних підприємств від ряду соціальних функцій, що виконувалися ними в умовах планового господарства, і одночасно, хай поволі і нерівномірно, йдуть процеси формування нових моделей соціальної підтримки працівників, модернізації і трансформації традиційних. Відповідно до політики реформ, що проводиться, і чинного в Україні законодавства здійснюється передача об'єктів соціальної інфраструктури підприємств галузі машинобудування, що знаходилися в господарському розпорядженні, у власність органів місцевого самоврядування. Проте, як відомо, цей процес далекий від завершення, стикається з серйозними об'єктивними і суб'єктивними труднощами, внаслідок чого значна частина соціальної інфраструктури залишається у розпорядженні підприємств, фінансується і управляється ними.
Соціальна держава, для якої найвищою цінністю є людина, повинна створити умови для її матеріального забезпечення на рівні сучасних стандартів, для задоволення її когнітивних та культурних потреб, гарантування особистої безпеки кожного громадянина. Реалізація цих умов досягається через управління соціальним розвитком трудових колективів промислових підприємств, яка базується на певних принципах. Найперший з них - принцип економічної свободи людини, її право самостійно обирати будь-який вид діяльності у сфері найманої праці та підприємництва. Але не менш важливим є принцип соціальної справедливості і соціальної солідарності суспільства; він забезпечується шляхом розвитку різних форм власності і податкового перерозподілу доходів від багатих до бідних, а також завдяки більшому завантаженню працездатних членів суспільства з тим, щоб допомагати незахищеним верствам населення.
Українська економіка перебуває у стадії формування ринкових відносин, спрямованих на забезпечення нових стандартів добробуту та життєдіяльності людини, на побудову соціально-ринкової економіки - системи, яка дає простір свободі в усіх її проявах, у тому числі свободі розпоряджатися приватним майном, включаючи засоби виробництва. Саме порушення зазначених принципів і зумовлюють відчуженість людини в системі суспільних відносин, особливо коли мова йде про рівень оплати праці. В Україні оплата праці залишається вкрай низькою, хоча і спостерігається тенденція до поступового зростання. Так, у 2003 р. середньомісячна заробітна плата в промисловості становила 591 грн. (111,5 дол. США за курсом на 31.10.2004 р.). У 2000 р. заробітна плата становила, відповідно, 302 грн. (55,6 дол. США). Щодо питомої ваги заробітної плати в собівартості продукції, то вона у 90-х роках становила 15-24%, а у 2002 р. - 6-7% [120]. Звідси і низька вартість робочої сили. За такого рівня зарплати втрачається мотивація до праці. До того ж випереджаючі темпи зростання цін на товари народного споживання стосовно темпів зростання заробітної плати відкинули значну частину населення за межу бідності.
За визначенням ООН і Всесвітнього банку, людина, доходи якої становлять менше 1 дол. на день, перебуває на межі бідності. З 1990 р. Програма розвитку ООН щорічно публікує так званий індекс людського розвитку (ІЛР), який відбиває тривалість життя, рівень освіти дорослих, ВВП на душу населення (у доларах). Завдяки ІЛР є можливість встановити, з певними умовностями, рівень розвитку економіки, інтелектуальність учасників виробничого процесу тощо. Дані про ІЛР за 2002 р. щодо країн світу істотно різняться - від 0,273 до 0,954, при середньосвітовому рівні 0,729. В Україні ІЛР становить 0,777, тим часом як у Росії - 0,795, Бєларусі - 0,790, Чехії - 0,843, Угорщині - 0,817, Польщі - 0,814. Доведено, що регіони з високим освітнім рівнем населення розвиваються значно швидше, ніж ті, де переважають менш досвідчені, менш кваліфіковані фахівці. Україна має вагомий науковий потенціал: у різних сферах працюють понад 11 тис. докторів і близько 64,4 тис. кандидатів наук [8].
Головна умова розв'язання у соціальних проблем трудових колективів машинобудівних підприємств - зростання економіки. За даними Держкомстату України, у 2003 р. ВВП зріс на 9,4%. Проте поліпшення основних економічних показників слабо вплинуло на соціальний розвиток трудових колективів машинобудівних підприємств. У країні 73% працівників сфери економіки одержують заробітну плату, нижчу від прожиткового мінімуму. Низький рівень життя, безробіття змушують наших співвітчизників шукати роботу за кордоном. У 2004 р. емігрували понад 600 наукових працівників. За підрахунками фахівців, за кордоном нелегально працюють близько 4 млн. громадян України [130].
Вирішення соціальних проблем трудових колективів машинобудівних підприємств залежить від кількох чинників, серед яких провідну роль відіграють інвестиції як складова фінансової стратегії країни. Держава має спрямовувати їх безпосередньо на розвиток людини. Окупаються такі інвестиції у соціальній сфері повільніше, ніж в інших галузях, проте з часом вони перетворюються на основне джерело нагромадження національного багатства. Серед дійових чинників розвитку соціальної сфери слід назвати насамперед фінансове забезпечення. Ідеться про фінансові ресурси, що виділяються на здійснення окремих завдань і формуються за рахунок бюджетів усіх рівнів, а також позабюджетних соціальних фондів, благодійних внесків робото