РОЗДІЛ 2. ГЕТЬМАНСЬКІ ЧАСОПИСИ 1920-1930-х рр. ЯК ОСНОВНЕ ДЖЕРЕЛО З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО МОНАРХІЧНОГО СЕРЕДОВИЩА
2. 1. Гетьманський рух у міжвоєнний період
Консервативно-монархічний рух належить до багатьох явищ і процесів української політичної еміграції 1920-1930-х рр., які на сьогодні ще не стали об'єктом адекватної уваги з боку фахових вчених і майже невідомі серед суспільного загалу. Робляться лише перші кроки у дослідженні різних стадій існування гетьманського осередку, його організаційної та ідеологічної еволюції, постатей провідних діячів. З джерелознавчої точки зору дуже важливу роль при цьому відіграє власне гетьманська преса, яка виступає основним джерелом вивчення вказаної складової політичного буття закордонних українців. В той же час повноцінний аналіз і ефективне використання публікацій гетьманських часописів у наукових дослідженнях неможливі без розуміння основних подій, явищ і процесів у житті монархічного середовища. Саме тому першу частину даного розділу вважаємо за необхідне присвятити розгляду становлення і розвитку гетьманського руху, напрямкам діяльності, ідеологічним засадам та організаційним формам його існування.
Монархічний гетьманський рух був досить оригінальним і самобутнім явищем політичного життя української еміграції міжвоєнної доби. З іншого ж боку, його спільною рисою з іншими політичними течіями діаспори було те, що всі вони (за виключенням націоналістів) постали внаслідок неоднозначних подій 1917-1920 рр., як своєрідна реакція на втрачені можливості побудови самостійної української держави, бачення якої у різних політичних сил було досить відмінним. Міжвоєнний період існування цього напрямку української політичної еміграції умовно досить чітко поділяється на два етапи: 1) 1920-і рр. (своєрідна "ера Липинського") і 2) 1930-і рр. (повне і всебічне домінування П. Скоропадського).
Витоки "ери Липинського" слід шукати, починаючи з революційного 1917 р., коли, власне, і зароджувався гетьманський рух. Він бере свій початок від появи декількох хліборобських організацій та спілок земельних власників, які чітко вирізнялися серед багатьох новоутворених політичних об'єднань своєю консервативною спрямованістю. Навесні 1917 р. у Полтаві сформувалася група з місцевих поміщиків, заможних селян та громадських діячів, об'єднаних опозицією стосовно соціалістичного курсу Центральної Ради. Вже 29 червня того ж року у м. Лубни ними була заснована Українська демократична партія (УДП) (серед засновників - М. Боярський, В. Андрієвський, С. Шемет, Л. Климов) [368, с. 128]. В. Липинський (1882-1931), який на той час перебував у Полтаві, довідався про створення нової партії від С. Шемета. Ознайомившись з її основними політичними засадами і побачивши, що вони відповідають його політичним переконанням, В. Липинський вступає до УДП, організовуючи її осередок у Полтаві. Згодом він стає провідним ідеологом Української демократично-хліборобської партії (УДХП) - саме за пропозицією Липинського до прийнятої на установчому з'їзді назви партії було додано "хліборобська" [373, с. 81]. Його ж перу належав нарис програми нової партії (серпень 1917 р.), виданий окремою брошурою. Керівними органами проголошувалися Всеукраїнський З'їзд і Рада Старшин Української демократичної хліборобської партії. Метою діяльності партії проголошувалася побудова сильної, суверенної і соборної Української держави, політичний лад якої мали визначити Українські Установчі Збори. В той же час у програмі йшлося про намір добитися на майбутніх Зборах створення Української Демократичної Республіки. Серед інших стратегічних завдань партії були збереження приватної власності на землю та "якнайширший державний контроль над національним хазяйством" [21, с. 261].
Навесні 1918 р. внаслідок відомих подій у консервативних сил з'явилася нагода прийти до влади, і вони нею скористалися. Ще в березні на засіданні Ради Старшин УДХП було ухвалено запропонований В. Липинським монархічний принцип. Найбільш прийнятною кандидатурою на місце українського монарха виявився Павло Петрович Скоропадський (1873-1945), колишній російський генерал і нащадок давнього козацького роду, командир Першого українського корпусу, проголошений у жовтні 1917 р. отаманом Вільного козацтва. З приходом до влади П. Скоропадського (29 квітня 1918 р.) і більш ніж піврічним існуванням Гетьманату консервативний рух на Україні отримав реальне політичне втілення у внутрішній та зовнішній політиці гетьманського режиму.
За час гетьманування П. Скоропадського (29 квітня - 14 грудня 1918 р.) консервативні сили так і не створили єдиної сильної політичної організації, проте виокремилося коло людей, готових до подальшої боротьби за створення української держави з монархічною формою правління. Невдовзі після падіння Гетьманату у вимушеній еміграції, де опинилися П. Скоропадський з родиною та його прихильники, визріває думка про необхідність консолідації монархічних елементів у межах однієї організації. Так навесні 1920 р. у Відні виникає Ініціативна група по заснуванню Українського союзу хліборобів-державників (УСХД), до складу якої увійшли Д. Дорошенко, М. Кочубей, Л. Сідлецький (Сава Крилач), О. Скоропис-Йолтуховський, М. Тимофіїв, С. Шемет і В. Липинський, як провідний діяч та ідеолог монархічного руху. Протягом всього року тривала підготовча робота щодо створення нової організації, в ході якої була видана відозва "До українських хліборобів" (підписана Д. Дорошенком, В. Липинським, О. Скорописом-Йолтуховським і С. Шеметом) - заклик до всіх консервативних сил української еміграції (перш за все, до існуючої ще на той час УДХП) з пропозицією об'єднання на спільній монархічній платформі [190, с. 172].
Визначальним пунктом у заснуванні Українського союзу хліборобів-державників стало створення В. Липинським у другій половині 1920 р. програмного Статуту та організаційного Регламенту УСХД. Саме від його ухвалення на засіданні Ініціативної групи 16 (29) грудня 1920 р. бере свій початок організований гетьманський рух в еміграції. За сво
- Київ+380960830922