РОЗДІЛ 2
АНАЛІЗ ПРОБЛЕМ ВИКОРИСТАННЯ І РОЗВИТКУ
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ
2.1. Оцінка структури та умов розвитку інтелектуального потенціалу
Внутрішня структура інтелектуального потенціалу, відповідно до обраної концепції, включає наступні підсистеми (компоненти): система освіти; система науки; інноваційна діяльність; інформаційні ресурси; матеріалізовані здобутки інтелектуальної діяльності; інтелектуальна власність; матеріальний добробут населення. Кожна з них безпосередньо відображає рівень та умови формування, використання і розвитку інтелектуального потенціалу на особистісному рівні, мікро-, мезо- та макроекономічному рівнях.
Важливою складовою нової ієрархії цінностей є прагнення до знань і отримання освіти. Часто, навіть, у сучасному науковеденні інтелектуальний потенціал ототожнюється з освітнім потенціалом. Освіта є фундаментом людського розвитку і розглядається на сучасному етапі як одна з головних цінностей, без яких неможливий розвиток суспільства. В Законі України "Про освіту" визначено, що метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та частки суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, моральних якостей та збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу [61].
Структура освіти та професійної підготовки включає: дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійну підготовку на виробництві; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту. За умов ринкових перетворень зазнає змін уся система національної освіти.
Відповідно до законодавства України, дошкільна освіта є первинним елементом загальної структури освіти в державі. Цей рівень не визначається обов'язковим і надається дитині за бажанням батьків. Тим самим фактично знімається питання про державні гарантії дошкільної освіти, від початку створюються умови неоднакової підготовки дітей до навчання в школі. Кількісні показники, що характеризують мережу та контингент дошкільних закладів, мають стійку тенденцію до зниження. Система дошкільної освіти, в якій значним чином відбувається формування інтелектуального потенціалу, за часів незалежності зазнала значних змін, чим ставиться під загрозу виконання проголошеного державою курсу на створення системи неперервної освіти. Ці негативні процеси стали наслідком ряду соціально-економічних чинників: зменшення народжуваності, падіння виробництва, недостатнього бюджетного фінансування, низького рівня доходів населення, високого рівень безробіття серед молоді. Закриття дитсадків, подорожчання послуг дитячих дошкільних закладів привели до значного скорочення чисельності дітей, які відвідують дитячі дошкільні установи. Слід відзначити також появу в освітньому просторі України сектору домашньої освіти, яким можуть скористатися лише сім'ї з високими доходами. Протягом 1990-2003р.р. мережа дошкільних закладів скоротилася на третину, чисельність дітей, які відвідують дошкільні заклади, зменшилась на 40%, показник охоплення дітей дошкільного віку зменшився з 57 % у 1990р. до 37% у 2000-му році, після чого показники почали повільно підвищуватись (рис. Б.1). Особливо значного скорочення (60 - 70%) зазнала мережа сільських дошкільних навчальних закладів. Проблеми дошкільної освіти пов'язані, в основному, з фізичною та фінансовою обмеженістю доступності освітніх послуг для населення. Про обмеження фізичної доступності ми говоримо у випадках, коли поблизу немає дошкільного закладу, тимчасово призупинено функціонування закладу, дитиною займається один із дорослих членів сім'ї. Фінансове обмеження виявляється в тому, що 18%-20% громадян не можуть оплачувати перебування дітей в дитсадку. Приклад постсоціалістичних країн доказує, що таке становище не співпадає з тенденціями, характерними для країн - кандидатів на вступ до ЄС, в яких після певного зниження показника охоплення дітей дошкільного віку дошкільними закладами під часи реформ - відзначається стійка тенденція його зростання.
Згідно з Конституцією, повна загальна освіта є обов'язковою для всіх громадян держави і визнається обов'язковою основною складовою неперервної освіти. Загальна середня освіта в Україні має досить розвинуту інституційну мережу, яка здатна задовольнити різноманітні потреби дітей і підлітків шкільного віку. Стан середньої шкільної освіти можна характеризувати як позитивними так і негативними тенденціями. З початку 90-років стали з'являтися навчальні заклади нового типу - гімназії, ліцеї, колегіуми, які створюють умови та сприяють поглибленому розвитку природних здібностей дітей. Крім того, скорочується кількість шкіл, що працюють у дві - три зміни; набувають поширення приватні школи; зберігається досить високою кваліфікація викладачів. Водночас, близьким до критичного є стан середньої освіти на селі - рівень забезпеченості загальноосвітніми школами сільських населених пунктів - близько 50%; майже зникла мережа вечірніх шкіл, збільшується число учнів у класах і співвідношення учнів до вчителів, наслідком чого може бути погіршання якості освіти. З 01.09.2001р. в Україні розпочався перехід до 12-річної середньої загальної освіти, що будується за триступеневим принципом: початкова, неповна та повна загальна середня освіта. У відповідності до цього навчальні заклади поділяються на: заклади І ступеню - початкова школа, 4 роки навчання; ІІ ступеню - основна школа, 5 років; ІІІ ступеню - старша школа, три роки навчання. До мережі загальної середньої освіти відносять також позашкільні навчальні заклади, міжшкільні навчально-виробничі комбінати та ті професійно-технічні заклади й вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації, які надають повну загальну середню освіту. Кількісні показники свідчать про те, що мережа загальноосвітніх навчальних закладів (ЗОНЗ) протягом 1990-2005р.р. залишається практично незмінною, проте чисельність учнів почала скорочуватись Переважна більшість ЗОНЗ (99%) є державними, а приватних - лише 1%, і при цьому більшість з них - заклади ново