Ви є тут

Християнські конфесії Катеринославщини останньої чверті ХVIII-початку ХХ ст.

Автор: 
Буланова Наталія Миколаївна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2007
Артикул:
3407U001627
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2.
РОЗБУДОВА ЦЕРКОВНИХ СТРУКТУР ТА ПОШИРЕННЯ
ХРИСТИЯНСЬКИХ ТЕЧІЙ В КРАЇ
ОСТАНЬОЇ ЧВЕРТІ ХVIII - ПОЧАТКУ ХХ ст.

2. 1. Церковно-територіальний устрій, система управління та клір РПЦ

Специфіка релігійного процесу у краї останньої чверті ХVIII - початку ХХ ст.
визначалася природними, історичними, економічними та культурно-етнографічними факторами. Попередній історичний досвід, притаманний християнським конфесіям і течіям, в усьому спектрі їх віровчення й обрядовості, позначився на організаційно-функціональних та ідеологічних складових їх діяльності. Становлення християнських конфесій відбувалося досить нерівномірно, в контексті міграційних процесів, які визначалися потужними геополітичними чинниками. Такими можна вважати географічне положення краю на Великому степовому кордоні з мусульманським Кримом - васалом Османської імперії, а також експансивну зовнішню політику Російської імперії, з її постійним прагненням до розширення своїх володінь.
Перший чинник, через нестабільність і військову небезпеку прикордонного буття, призвів до заселення краю людьми з певними рисами характеру, відважними й мужніми, здатними на ризик, схильними до авантюр. Поєднання стихійних міграцій з колонізаційною політикою царського уряду, спрямованою на зміцнення позицій Російської імперії у Північному Причорномор'ї, сприяло формуванню Катеринославщини, як території з виключно православним населенням. Більша її частина - землі Війська Запорозького в 1686 р. увійшли до складу Росії за "вічним миром " з Річчю Посполитою, але після зруйнування російськими військами Старої Січі та переходу Запорожжя у межі Кримського ханства, ця територія довгий час лишалася незаселеною. В першій третині ХVIII ст. осідле православне населення мешкало лише в районі Бахмута, який виник після розробки соляних ключів на річці Бахмутці [525, с. 53]. Вже в 1719 р., за першою ревізією, тут проживало росіян-однодвірців - 6994 осіб, українців - 1753 особи [419, с.72].
Одним із важливих заходів російського уряду напередодні російсько-турецької 1735 - 1739 рр. війни став дозвіл запорозьким козакам повернутися до своїх колишніх володінь і заснувати Нову Січ. Чисельність козаків, що повернулися в 1734 р. з-під влади Османської імперії, становила близько 10 тисяч осіб, не враховуючи незначної кількості сімейних та посполитих [419, с.79]. Останні по закінченню російсько-турецької війни 1735-1739 рр. оселялися на північних землях Війська Запорозького, переважно в Самарській і Кодацькій паланках [525, с. 80-81]. Запорозькими козаками спочатку було засновано 5 паланок: Кодацька, Бугогардівська, Інгульська, Самарська і Кальміуська. У 1766 р. до них додалися ще Протовчанська, Орільська і Прогноїнська [524, с.53]. У цей період помітно пожвавилося господарсько-економічне життя, виникло багато селищ, слобід, зимівників, мешканці яких традиційно сповідували православну віру. За підрахунками професора В.О. Пірка, на початку 60-х рр. ХVIII ст. на Запорожжі мешкало 50 тисяч осіб [503, с. 78]. У 1775 р. воїнськими командами вперше здійснено облік населення вільних земель Війська Запорозького, кількість якого становила 59637 осіб [324, №4, с.54; 419, с.119]. Історики А.О. Скальковський та Д.І. Яворницький надали іншу цифру, не підтверджену розрахунками, - близько 100 тисяч осіб [525, с. 29-35; 553, с.195-196].
Козаки майже в повному обсязі перенесли в новозасноване товариство релігійне світосприймання й світогляд. В окремих випадках, релігійні норми виявлялися ефективними важелями регуляторного впливу на далеко не завжди дисципліноване козацьке середовище. За даними О. Апанович, після ради 1766 р. і до кінця падіння Січі у 53 поселеннях та урочищах в межах Вольностей нараховувалось 44 церкви, 13 каплиць, 2 скити, 1 молитовна ікона [323, с.212 - 213]. Важливою рисою запорозької церкви була автономність від вищої російської ієрархії: Січ, як парафія, за грамотою патріарха Іоакима 1688 р. належала Київському Межигірському Спасо-Преображенському монастирю. Ця обитель мала право ставропігії і перебувала у безпосередній залежності від московського патріарха. Підлягаючи московському патріарху номінально, фактично запорозька церква перебувала у безумовному віданні Коша, на вірність якому приносили присягу духовні особи [323, с.192- 207; 553, с.181- 192].
Таке становище не влаштовувало російську владу і мало наслідком активну експансію Російської імперії на Запорозькі Вольності. Обмежуючи автономію Січі, російський уряд нарощував навколо неї військовий потенціал, ізолюючи таким чином від колишньої Гетьманщини та контролюючи стосунки із сусідами. Інтенсивні перетворення розпочалися з формування у 1752 р. окремої військово-адміністративної одиниці під назвою Нова Сербія (з центром у Новомиргороді), в межах якої осіли перші православні вихідці з-за кордону [375, с. 82-83]. До серпня 1753 р. там було створено 40 рот кінного гусарського та піхотного Пандурського полків. Переважна більшість населення Нової Сербії ( 98% з 2245 осіб чол. ст., які поселилися у 1754 р.) належали до православної конфесії [503, с.89 - 90]. Це були представники різних національностей - молдавани, серби, македонці, болгари тощо. На початку 1761 р. чисельність мешканців заснованої військово-адміністративної одиниці зросла до 11 179 осіб переважно православного віросповідання (з них - 6 305 осіб чол. ст. ) [503, с. 89-90]. Парафії Нової Сербії підпорядковувалися Новомиргородській (Чорний гусарський полк) і Криловській (Пандурський гусарський полк) протопопіям [540, с. 343].
На південь від Нової Сербії у 1753 р. царський уряд створив ще одне військово-землеробське поселення на зразок слобідських полків - Новослобідський козацький полк, у межі якого ввійшла територія в межиріччі Дніпра та Південного Бугу, включаючи верхів'я Інгулу та Інгульця з притоками. На ці землі переселили автохтонних жителів Нової Сербії, які за імператорським указом від 11 січня 1752 р. залишили відведені для сербів місця, продавши їм свої будів