розділ 2.3). Хворі групи порівняння одержували тільки базисні засоби.
5.1. Вплив лікування на клінічні прояви поєднаних захворювань.
Основний варіант лікування сприяв зникненню болю у 16 (30,8%) хворих, зменшенню вираженості больового синдрому у 29 (55,8%) хворих. Незважаючи на лікування, інтенсивність болю залишилася колишньою у 5 (9,6%) хворих і навіть збільшилася - у 2 (3,8%) хворих. Посилення болю в 2 хворих, імовірно, пов'язане з порушенням дієти наприкінці лікування. Обидва хворих відчули себе значно краще і, не порадившись із лікарем, самостійно розширили дієтичний режим. Тобто у цих хворих відбулася своєрідна ненавмисна харчова провокація. Така ж провокація мала місце й у хворих групи порівняння. Однак посилення болю в останній групі виникало частіше (див. нижче). З урахуванням частоти посилення болю після розширення дієти ми обчислювали показник стійкості ефекту лікування. Так, лікування надало стійкий ефект у відношенні больового синдрому у 50 (96,2%) хворих основної групи. У хворих основної групи ССТ больового синдрому після лікування склав 1,21 (рис. 5.1).
Серед пацієнтів групи порівняння біль зник у 11 (21,2%) хворих, зменшився у 25 (48,1%) хворих, залишився колишнім у 10 (19,2%) хворих, посилився у 6 (11,5%) хворих. Стійкість клінічного ефекту відносно больового синдрому - 88,5%. ССТ болю після лікування у хворих групи порівняння склав 1,54 (рис. 5.1).
Рис. 5.1. Динаміка вираженості больового синдрому у обстежених хворих в залежності від варіанту лікування.
Отже, доповнення базисного лікування АГТП сприяло і більш вираженому зменшенню інтенсивності болю, і більш вираженій стійкості результатів терапії.
Лікування із включенням АГТП виявилося більш ефективним у порівнянні з базисною терапією й відносно впливу на диспептичний синдром. Диспептичні явища в основній групі до кінця лікування зникли у 17 (32,7%) хворих, зменшилися у 30 (57,7%) хворих, залишилися колишніми у 3 (5,8%) хворих, посилилися у 2 (3,8%) хворих. ССТ диспептичних явищ у цій групі під впливом лікування знизився до 1,18 (рис. 5.2).
У групі порівняння явища диспепсії зникли у 12 (23,1%) хворих, зменшилися у 27 (51,9%) хворих, залишилися колишніми у 8 (15,4%) хворих, посилилися у 5 (9,6%) хворих. ССТ диспепсії після лікування склав 1,33 (рис. 5.2). При аналізі того, які саме диспептичні явища краще поступалися основному варіанту лікування, виявилося, що АГТП більш ефективно впливають на прояви кишкової диспепсії, тобто на метеоризм і порушення випорожнення.
Рис. 5.2. Динаміка вираженості диспептичного синдрому у обстежених хворих в залежності від варіанту лікування.
Так, якщо до лікування частота скарг на метеоризм, гурчання в животі була однаковою у хворих обох груп, то після лікування частота цієї скарги в основній групі склала 40,4% (у 21 хворого), а в групі порівняння - 57,7% (у 30 хворих). Крім того, основний варіант лікування більш ефективно, ніж базисна терапія, впливав на послаблення випорожнення, діарею, нестійке випорожнення. Після лікування частота послаблення випорожнення та діареї в основній групі склала 48,1% (у 25 хворих), а в групі порівняння - 59,6% (у 31 хворого). На нестійке випорожнення після лікування вказували 3 (5,8%) хворих основної групи та 6 (11,5%) хворих групи порівняння (рис. 5.3).
Динаміка клінічних проявів зовнішньосекреторної недостатності ПЗ була подібною у хворих обох груп, тому що пацієнти одержували ферментні препарати в залежності від ступеня панкреатичної недостатності без врахування того, в яку групу був віднесений той або інший хворий. Після закінчення лікування ССТ клінічних проявів панкреатичної недостатності в основній групі склав тільки серед хворих, які мали ці прояви до лікування - 0,82. У групі порівняння ССТ склав відповідно 0,84. Тобто ефективність терапії відносно скарг, обумовлених панкреатичною недостатністю, значно більше залежала від правильного підбора дози креона, ніж від доповнення терапії АГТП.
Рис. 5.3. Частота різних порушень випорожнення у обстежених хворих після застосування двох варіантів лікування.
Клінічні прояви ендокринної недостатності ПЗ в результаті терапії зникли у всіх 9 хворих, у яких відповідні скарги мали місце при надходженні в клініку. Безумовно, ефективність терапії в даному випадку також залежала не стільки від призначення АГТП, скільки від лікування цукрознижувальними засобами.
На загальну слабкість після лікування вказували 24 (46,2%) хворих основної групи та 33 (63,5%) хворих групи порівняння. Порушення сну відміачалися перед випискою із клініки у 3 (5,7%) хворих основної групи та у 5 (9,6%) хворих групи порівняння. Температура нормалізувалася у всіх хворих, які до лікування мали субфебрилітет.
Психосоматичні порушення після лікування збереглися у 19 (36,5%) хворих основної групи та у 29 (55,8%) хворих групи порівняння. ССТ цих порушень у результаті терапії в основній групі досяг 0,54, а в групі
порівняння - 0,93.
Симптоми, пов'язані зі стисненням сусідніх органів збільшеною голівкою ПЗ, зокрема іктеричність, зникли у 5 з 7 хворих, які мали відповідні прояви до лікування. Імовірно, ефекту вдалося досягти в тих випадках, коли стиснення загальної жовчної протоки відбувалося переважно за рахунок набряку та інфільтрації голівки ПЗ, але не при індуративному ХП, коли збільшення ПЗ відбувається за рахунок надлишкового розвитку сполучної тканини. Частота зникнення іктеричності не залежала від того, у яку групу були віднесені пацієнти.
Скарги, обумовлені ХНБ (кашель), також більш чітко поступалися основному варіанту лікування. ССТ цих скарг після лікування у хворих основної групи склав 0,61, а у хворих групи порівняння - 0,82. Більшу ефективність лікування ХНБ в основній групі ми відносимо переважно за рахунок дії мукоза компзитум, компоненти якої надають виражений протизапальний ефект відносно слизових оболонок різної локалізації, у т. ч. слизової бронхів.
Під впливом основного варіанта терапії була більш вираженою