РОЗДІЛ 2
ЛЬВІВСЬКА ТА ПЕРЕМИСЬКА ЄПАРХІЇ В ЦЕРКОВНО-РЕЛІГІЙНИХ І СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ТРАНСФОРМАЦІЯХ ДОБЕРЕСТЕЙСЬКОГО ПЕРІОДУ
2.1. Львівська та Перемиська єпархії в контексті церковно-релігійного занепаду наприкінці XVI століття та причини Берестейської унії
1569 рік був переломний як у суспільно-політичному, так і в суспільно-релігійному житті українського та білоруського народів. Була укладена Люблінська унія, яка ознаменувала утворення нової держави - Речі Посполитої. Королівство Польське і Велике князівство Литовське об'єдналися в єдину державу з одним монархом (королем польським і великим князем литовським). Унаслідок адміністративно-політичних змін майже всі землі сучасної України, за винятком Буковини (входила до Молдавського князівства) та Закарпаття (захоплено Угорщиною), відійшли до Речі Посполитої [98, с. 87-102]. Згідно з постановами сейму Підляшшя, Волинь, Брацлавщина, Поділля і Київщина, а також раніше приєднана Галичина та Холмщина реорганізовувалися в Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Брацлавське, а в 30-х роках XVII ст. - ще й Чернігівське воєводства [140, с.34 - 36].
Поунійний режим істориками оцінюється по-різному. Одні вважають, що він був окупаційний [138, с. 180-181], а інші - актом цілком парламентарним. Наприклад, Н. Яковенко переконує, що немає ні юридичних, ні логічних підстав говорити про якесь "захоплення" [259, с.186, 191].
Виходячи з поставленої перед нами задачі, право на дискусію у цьому випадку залишаємо за політологами. Натомість спробуємо унаочнити суспільно-релігійну ситуацію на українсько-білоруських землях, канонічній території Київської митрополії та витлумачити сут-ність церковно-релігійної політики Речі Посполитої стосовно Руської православної церкви, яка мала виступати виразником та гарантом збереження етнонаціональної самобутності русинів, їхньої релігійної культури, а також здійснити аналіз того, як позначилася політика Речі Посполитої на житті окремих єпархій, зокрема Львівської та Перемиської.
Перш ніж перейдемо до розгляду питання по суті, спробуємо "встановити" географічні межі Київської митрополії. Через відсутність джерел це зробити досить-таки складно. Однак визначити кінцеві пункти Речі Посполитої, між якими були володіння Руської православної церк-ви, цілком реально. На заході держави Київська митрополія простягалася до містечка Яблочня і міст Дорогочина та Берестя (Бере-стейське воєводство), підходячи таким чином до столиці Речі Посполи-тої - Варшави. На північному заході вона простягалася до Вільно, Трок та Ковно (Віленське воєводство). На північному сході володіння митрополії досягали міста Вітебська і навіть трохи далі [230, с. 460]. На сході до складу Речі Посполитої входили власне українські землі ("козацька республіка"), основна частина яких становила митрополичу єпархію [211, с. 10]. Кількість самих єпархій у Київській митрополії час від часу змінювалася. В XVI ст. їх налічувалося десять, зокрема: Київ-ська єпархія (митрополича), Брянська (Чернігівська4), Володимирська (Володимир-Волинська), Луцька, Холмська, Галицько-Львівська, Пере-миська, Смоленська, Полоцька та Турівська [144, с. 153].
Відомо, що в той час не ісувало засад відокремлення церкви від держави. Церква розглядалася невід'ємним атрибутом державності, її освячуючим інститутом. Відповідно до середньовічного правила "чия держава, того й релігія" Річ Посполита, будучи католицькою державою, не могла тривалий час миритися з існуванням на власній території іншої релігії чи іншого церковного обряду, незалежно від того, хотів цього король чи ні. Отже, політика уряду Речі Посполитої та королівської партії була спрямована на знищення української церкви як головного фактора народності. Проте така політика не мала б такого згубного впливу й не була б такою масштабною, якби представники вищого духовенства Руської православної церкви більше переймалися церковно-релігійним життям, а не боротьбою за вигідне соціально-майнове становище. Дослідники пишуть, що характерною рисою тогочасного життя ієрархів було те, що "єпископії та митрополича кафедра розглядалися як джерело прибутку не тільки королівською владою, а й претендентами на ці кафедри. Останні погоджувалися платити чималі гроші королю в надії потім не лише повернути втрачене, але й значно поліпшити своє фінансове становище" [167, с. 13].
Після митрополичої кафедри найбагатшою була Луцька єпархія. До числа багатих належала й Перемиська єпископія. Це пояснюється тим, що єпископська кафедра в Перемишлі заснована в IX - X ст. [148, с. 7-8], тоді, коли Львівська єпархія відновила власне функціонування разом із призначенням на єпископську кафедру Макарія Тучапського (1540 - 1549 рр.) [185, с.31]. Згідно з поданим В. Кметем канонічно-адміністративним устроєм територія Львівської єпархії поділялася на окремі намісництва, до складу яких входили від кількох до кількадесят парафій. Намісництво очолював намісник (протопоп), обрання якого здійснювалося соборно. У XVI столітті до Львівської єпархії належало понад 1000 парафій. Львівський єпископ поширював свою владу на клір та вірян Львівської, Галицької землі та Подільського воєводства, що складали територію єпархії, яка охоплювала 47318 кв. кілометрів з населенням понад 313 тисяч [159, с. 8]. Перемиська єпархія була у кілька разів більша. До її складу входило більше тисячі парафій, що об'єднували близько трьох мільйонів віруючих (дані станом на кінець XVII ст.) [92, с. 27].
Отже, можна констатувати, незважаючи на недоброзичливу релігійну політику Речі Посполитої, внутрішньоцерковне життя у Львівській та Перемиській єпархіях не було найгіршим, швидше навпаки. З обранням Гедеона Балабана Львівським єпископом воно навіть почало зазнавати позитивних змін. Джерела свідчать, що владика добре розумів, яке важливе значення для його єпархії, як і Церкви в цілому, мають освіта та друкарство. Він власним талантом і як архіпастир, і як адміністратор перевершив свого батька [185, с. 33] (Львівського єпископа Арсенія, який йому передав ка